6 Розділ. Смак морозива на губах.

6 Розділ. Смак морозива на губах.

Хлопці мчали наввипередки — аж пил здіймався стовпом за велосипедами. Теплий вітер бив у обличчя, розвіюючи волосся, сонце пекло плечі, а сміх лунав над дорогою — гучний, щирий, без жодної стриманості.

— Дожени, якщо зможеш! — кинув Богдан, озираючись через плече.

— Ага, щас! — відповів Михайлик і натиснув на педалі ще дужче, нахилившись уперед, ніби намагався випередити не лише друга, а й сам вітер.

Вони загальмували біля магазину майже одночасно — колеса завищали, ковзнувши по розпеченому асфальту.

— Фініш! — переможно вигукнув Богдан, підкинувши руки вгору.

— Я переміг! — засміявся Михайлик, важко переводячи подих.

— Та ні, то я тобі піддався, — хитро підморгнув Богдан.

І вони знову вибухнули сміхом — тим безтурботним, що буває лише влітку й лише в дитинстві.

— Добрий день, тітко Олено! — привітався Богдан, заскакуючи в прохолодне приміщення магазину.

За прилавком стояла усміхнена жінка в блакитному халаті. На грудях у неї й справді висів бейджик із написом «Олена».

— О, привіт, Богданчику! — сказала вона тепло, трохи нахилившись уперед. — А хто це з тобою? Такий гарний хлопець!

— Це мій новий друг, — гордо мовив Богдан. — Приїхав аж із Києва до баби Софії.

— Ааа, он воно що! — підморгнула тітка Олена. — Значить, онук діда Дениса?

— Так, — кивнув Михайлик, трохи ніяково всміхаючись. — Ми прийшли по морозиво.

— Ну то вибирай, козаче, яке хочеш, — усміхнулася вона, жестом запросивши до холодильника. — Як тебе звати?

— Михайлик. Тепер я буду до вас по покупки приїздити!

— Молодець, — засміялася жінка, приклавши руку до грудей. — Значить, допомагатимеш бабусі з дідусем.

За скляними дверцятами морозильної камери виблискували десятки різнокольорових обгорток: морозиво з горішками, у шоколадній глазурі, на паличці, у вафельних стаканчиках — очі розбігалися.

— Ого… — протягнув Михайлик, схилившись ближче. — У вас тут справжній рай для ласунів!

— Та це ще не все, — підморгнула тітка Олена. — Он там, у кутку, є морозиво з варенням. Найсмачніше в селі!

Богдан уже стояв із двома ріжками.

— Бери це, — сказав він, простягаючи один. — Тут справжнє морозиво, не таке, як у Києві.

Михайлик купив три: собі — ріжок, а бабусі з дідусем — у вафельних стаканчиках. Акуратно поклав їх у рюкзак за плечима. Потім розгорнув свій, лизнув — і аж примружився від насолоди.

— Нічого собі… — видихнув він, розтягуючи слова. — Справді, як дитинство на смак.

Вони вийшли з магазину й сіли на лавку під каштаном. 

— Тут класно, — нарешті сказав Михайлик, вдивляючись у спокійне село.

— Еге ж, — погодився Богдан, закинувши руку за голову. — От побачиш, ще не захочеш їхати назад у свій Київ.

Здалеку Михайлик помітив, як до магазину під’їжджає дівчинка. Вона їхала впевнено й легко, коса розвіювалася за плечима, а на кермі хиталася маленька плетена сумка.

— О, знайома постать! — вигукнув Михайлик. Він одразу пригадав: саме її бачив учора, коли вони з батьками заїжджали в село.

— Маринка, сусідка моя, — хмикнув Богдан, і на його обличчі з’явилася тепла усмішка.

Маринка спритно підкотила до них, пригальмувала, зістрибнула з велосипеда й уперла руки в боки.

— Ну, привіт, гонщики! — сказала вона з усмішкою, трохи нахиливши голову. — По морозиво приїхали?

— Ага, — гордо відповів Богдан, витираючи губи рукавом. — Тільки-но фінішували!

— Та я бачила, — засміялася вона, лукаво прищуливши очі. — Пил стояв аж до зупинки!

— Це мій друг, — додав Богдан, кивнувши на Михайлика. — Приїхав із Києва.

— Із Києва? — здивувалася Маринка, округливши очі. — Ого, далеченько! І як тебе до нас занесло?

Михайлик зніяковіло всміхнувся, опустивши погляд.

— Я до діда Дениса приїхав у гості. У вас тут круто — тихо, свіже повітря. І морозиво — смачнюче!

— А я ж казала! — вигукнула тітка Олена з порогу. — Наше морозиво — найкраще!

Маринка купила собі ріжок і сіла поруч, підвернувши ногу під себе.

— То що, столичний, — засміялася вона, — витримаєш наше сільське літо?

— Спробую, — серйозно сказав Михайлик.

Він дістав із рюкзака телефон та селфі-палку.

— Ого, оце техніка! — здивувався Богдан. — То ми тепер у фільмі будемо?

— Якщо не проти, — усміхнувся Михайлик. — Хочу зняти кіно про сільський відпочинок.

— То ми будемо справжніми зірками Полянецького! — вигукнув Богдан і аж підскочив від радості.

Михайлик увімкнув камеру, тримаючи палку на витягнутій руці, щоб не дрижала.

— А зараз хочу вас познайомити зі своїми новими друзями, — сказав він у камеру. — Це Маринка!

Дівчинка витерла долонею губи від морозива, махнула в об’єктив і засміялася.

— А це Богдан — місцевий гонщик!

Усі троє знову розреготалися. Сонце світило крізь каштанове листя, морозиво повільно тануло, а діти — двоє місцевих і один «столичний» — сиділи на лавці, сміялися й зовсім не помічали часу.

Літо тільки починалося.

А в рюкзаку тим часом уже розтануло морозиво, яке Михайлик купив дідусеві й бабусі. Холодна солодка пляма розтікалася в обгортці, але хлопець навіть не зважав — на серці було так легко й сонячно, що дрібниці самі собою зникали.

Сонце підіймалося все вище, розігріваючи дахи будинків і пилюку на вулицях, які давно чекали дощу. Пташки не замовкали ні на мить — дзвеніли над головою, наче святкували початок канікул. 

— Пора додому, — промовив Михайлик, глянувши на небо, де повільно пливли білі хмари. — Бабуся з дідусем, мабуть, уже хвилюються.

— Так, — погодилася Маринка, поправляючи косу, що розсипалася на плечах. — Ти завтра виходь раніше. Я живу через кілька хат. Будемо разом гуляти.

— Не тільки гуляти, а й знімати фільм! — підхопив Богдан, крутанувши педалі. — Може, навіть Оскара отримаємо?

Вони дружно розсміялися.