5 Розділ. Собака, півень і новий друг.

5 Розділ. Собака, півень і новий друг.

Михайлика того ранку розбудив Бровко — гавкав так, ніби сварився зі своєю тінню. Із хліва ревла Зірка, а з двору долинав крик півня — такий надривний, що аж у вухах дзвеніло. Село прокидалося разом із ним. Гамір розливався вулицею, мов справжній будильник.

Крізь шибку у вікні заглядало сонце й лоскотало очі так, що він мружився, а перед поглядом пливли різнокольорові хвилі. На столі стояла літрова банка з букетом — жовті кульбаби світилися, мов маленькі ліхтарики, а між ними усміхалися білі ромашки. Поруч — миска з яблуками й жменя цукерок у блискучих фантиках. Вони так сяяли під сонцем, що аж хотілося з’їсти всі одразу.

На порозі з’явилася бабуся Софія — у своєму незмінному зеленому фартушку й хустинці, зав’язаній на потилиці. Вона притримала двері ліктем і примружилася, уважно придивляючись до онука.

— Онучку, вставай уже. Ось тобі сніданок, — сказала вона теплим голосом.

У руках у неї була кварта молока, біла тарілка з нарізаним хлібом — м’яким усередині й зі смачною, хрусткою скоринкою. І ще банка меду з ложкою, що стирчала, наче маленький прапорець. Мед пах так солодко, що аж у носі защипало.

Поки Михайлик вмивався, у кухню залетіла бджола. Вона кружляла над банкою з медом, ніби обурювалася, що люди крадуть її скарб. Хлопець навіть насторожився — ще вкусить за язик!

Він сів за стіл, намащував хліб медом і запивав його свіжим молоком. А бджолу, що вперто літала над столом, прогнав рушником — щоб не заважала.

Бабуся сиділа на стільці, поклавши руки на коліна, й дивилася на онука своїм лагідним, теплим поглядом.

— Що? — не витримав він, відпиваючи ковток молока.

— Та дивлюся, який ти великий став… Навіть вуса вже виросли, — усміхнулася вона.

— Де? — здивувався хлопець.

— Поглянь у дзеркало, — сказала з хитринкою.

Він глянув — і справді, на губах залишилися білі вуса з молока. Засміявся, схопив телефон і зробив селфі.

— Оце треба буде показати хлопцям! — вигукнув, ледь не захлинаючись від сміху.

— Їж спокійно, — махнула рукою бабуся, усміхаючись і похитуючи головою.

З вулиці долинали різкі удари молотком — так голосно, що аж у вухах дзвеніло.

— Що це так стукає? — поцікавився він, підбігши до вікна.

— Та це дід косу клепає, — відповіла бабуся. — Щоб гостра була. Потім піде в кінець городу, траву косити. Якщо хочеш — можеш піти з ним.

— Та ні, — згадав Михайлик, — я краще познайомлюся з тим хлопцем. Дід казав, тут є якийсь по сусідству.

— Є, — усміхнулася Софія. — Богдан. Вітрогон справжній. Але прудкий і хитрий, будь із ним уважний, — додала вона вже серйозніше.

— Ха! Та він мене ще не знає, — хмикнув хлопець. — Побачимо, хто швидший!

— Може, допоможеш мені курей покормити, Михайлику? — бабуся піднялася й забрала зі столу порожню кварту.

Він витер долонею рот і весело відповів:

— Та запросто! А що вони їдять?

— Я тобі миску насиплю — розсипеш зерно в курнику й по двору, — мовила вона.

— Добре! — крикнув він і злетів зі стільця, мов куля.

Кіт Рижик йому ще не довіряв. Тому, коли побачив, що хлопець на повній швидкості мчить прямо на нього, навіть не подумав геройствувати — одним стрибком опинився на гілці вишні.

Звідти він виглядав пильним агентом у засідці… тільки цей агент усе ж був трохи боягуз: ховався за листям і висовував голову рівно настільки, щоб тримати ситуацію під контролем.

А от Бровко зустрів Михайлика як найкращого друга: крутив хвостом, скавчав від радості й, здається, навіть намагався поцілувати.

Бабуся дала онуку миску із зерном, і він пішов засівати двір, наче на Різдво:

— Сію, вію, посіваю, щастя кожному бажаю!

Кури одразу збіглися, заквоктали й почали дзьобати золоті зернятка. Михайлик спробував одну погладити по пір’ю, але раптом — бах! — з криком і розправленими крилами на нього кинувся півень. Дзьобнув просто в ногу — напав, немов охоронець банку на грабіжника.

На допомогу рвонув Бровко, гавкаючи й стрибаючи навколо, а в Михайлика з рук вилетіла миска з пшеницею.

— Ба-а-а-бусю, допоможи! — заверещав він і щодуху помчав у хату.

З-за хліва вискочив дід із молотком у руках, а з веранди — бабуся, вся в паніці.

— О Божечки! — зарепетувала вона й схопила онука за плечі. — Треба того забіяку прибрати з двору! Ти мене зрозумів, діду?

Той тільки злегка знизав плечима й засміявся.

— Та це ти, Михайлику, повинен його ганяти, а не він тебе. Невже злякався? — підморгнув він, поклав молоток на лавку й погладив хлопця по голові. — Не бійся. Як дійде до бою — штурхни його ногою, більше не полізе.

— Ой, Господи! — зойкнула бабуся, піднявши брови. — То ти ще й зуби шкіриш, старий? Зовсім з глузду з’їхав? Мені дитину налякав той чортяка, а тобі смішно?

Михайлик трохи розслабився й перевів подих.

— Та не злякався я, — промовив він, ховаючи страх. — Просто не чекав такої атаки.

Усі разом вибухнули сміхом.

— Я візьму велосипед і трохи проїдуся вулицею, — озвався він, намагаючись відволіктись. — Може, того хлопця зустріну.

— Добре, — махнула рукою бабуся, м’яко усміхнувшись і проводжаючи його поглядом. — Тільки далеко не їдь.

Дід вивіз із сараю велосипед, уважно перевірив тиск у шинах, постукав по ободові, ніби слухав, чи «правильно» він звучить. Потім витер долонею чоло, хитро підморгнув і промовив:

— Техніка готова. Можеш летіти, пілоте.

Михайлик ускочив у сідло й покотив до хвіртки — якнайдалі від того пернатого задираки.

На вулиці було тихо й пусто, лише біля сусідського двору стояло чорне авто, припилене сірим порохом. Михайлик перекинув ногу через раму, відштовхнувся й помчав уперед, раз по раз оглядаючись на легкий туман пилюки, що клубочився за колесами.

Розігнавшись, він різко натиснув на гальма — немов справжній гонщик. З-під задніх коліс вилетіли грудки землі, розсипаючись і піднімаючи нову хмару пилу.