4 Розділ. Зірки з хліву.

4 Розділ. Зірки з хліву.

Сьогодні Михайлик вирішив почати знімати перше справжнє відео про своє життя у селі.

Мама казала, що це буде «корисно — відпочити від комп’ютера».

Ха! Дуже смішно. Відпочити — без Wi-Fi? Та тут у бабусі навіть Інтернету немає!

Зате є кіт — Рижик. Хитрий муркотун сидів на дивані, щурив очі й дивився на хлопця так, ніби той щойно вкрав у нього найкраще місце у всьому домі.

Бабуся з дідусем дали мамі й татові гостинців та цілий мішок картоплі — і ті поїхали.

Михайлик стояв біля хвіртки, махав рукою вслід машині — і всередині щось стиснулося.

Спочатку стало якось порожньо і навіть трішечки самотньо.

Та бабуся підійшла, обійняла його за плечі. Її долоні були теплі, пахли пирогами з яблуками— і хлопцеві відразу стало легше.

— Не сумуй, — усміхнулась вона. — Тут весело буде, от побачиш.

А дідусь уже чекав із кашкетом у руці, підморгував і кликав:

— Ходімо, покажу тобі наше господарство!

Михайлик хотів би зараз увімкнути музику або подзвонити друзям — дізнатися, що вони роблять у місті.

Та дідусь непохитно сказав:

— Спочатку знайомство з фермою!

Він навіть урочисто випрямився, ніби й справді збирався представити цілу «фермерську родину».

Михайлик аж засміявся — йому це нагадало мультфільм «Роги і копита».

— Дідусю, а можна я… е-е… на відео зніматиму? — несміливо пробурмотів він, піднявши телефон, наче боявся, що той зараз випаде з рук.

— А це навіщо? — дід звів брови й навіть зупинився, ніби його хтось невидимо смикнув за плечі.

— Ну… я пацанам у Києві покажу, — хлопець знітився, шарпнув плечима. — Хай бачать, що я тут не просто на городі картоплю копаю, а майже блогер!

— То я, виходить, теж буду частиною фільму? — дід зняв кашкет, пригладив чуб рукою й посміхнувся так, ніби його щойно запросили в голлівудський блокбастер.

Михайлик миттю ожив, увімкнув камеру телефону й, намагаючись говорити низьким «телеведучим» голосом, урочисто оголосив:

— Кхм! Дорогі друзі, сьогодні ми відкриваємо новий сезон реаліті-шоу «Ферма»!

— А куди мені дивитися? — дід зупинився й заглянув прямо в об’єктив, як справжній допитливий глядач.

— Забув вас представити, — важливо мовив Михайлик. — Отже, знайомтесь: місцевий фермер — дід Денис!

— Та це ж я! — зареготав дідусь і весело помахав у камеру, наче вітав цілу телестудію.

Хлопець насупив брови, намагаючись виглядати серйозно, мов телеведучий у вечірніх новинах.

— З чого почнемо, пане фермере?

— Почнемо, Михайлику, з домашніх зайців, — хитро підморгнув дід.

— Справжніх? З довгими вухами?! — хлопець аж підстрибнув.

Дід Денис повів його до великої дерев’яної клітки. Усередині ворушилися й пищали крихітні кроленята.

— Ого, які вони маленькі! — Михайлик аж притис долоню до ґрат. — Я таких ще ніколи не бачив!

— Та вони ще зовсім малюки, — усміхнувся дідусь. — З ними треба дуже обережно.

Хлопець схилився ближче. Маленькі теплі тільця ворушилися в сіні, носики тремтіли, лапки перебирали, ніби вони тільки знайомилися з великим світом.

— Дивись, — додав дід, — вони ще очі толком не розплющили. А шерсть — наче хмарка.

Михайлик не міг відірвати погляду. Одні кроленята спали клубочками, інші совалися, штовхаючись м’якенькими носиками.

— Можна погладити? — прошепотів він, ніби боявся розбудити малих.

— Можна, тільки ніжно, — дід відчинив дверцята клітки.

Хлопець простягнув пальці й обережно торкнувся одного кроленяти. Воно було тепле, легеньке й м’яке — як мамин улюблений светр.

Підсвітка телефону освітила гніздо — сіно заграло золотом, пахло літом.

— Вони такі крихітні… і такі живі, — прошепотів він.

Поряд бігав рудий пес Бровко. Веселий, непосидючий, з хвостом-пропелером, він намагався то гавкнути в камеру, то лизнути об’єктив.

— Це місцевий сторож, — сміявся Михайлик. — І головний актор нашого шоу!

Дід лише хмикнув:

— Та він бешкетник, ще й який. Але без нього двір не той.

Сонце лагідно гріло подвір’я, вітер шелестів листям, кроленята шаруділи в сіні.

Може, мама й мала рацію… тут справді було щось особливе.

— А що там? — запитав він, показуючи на хлів.

Дід аж загадково примружився:

— Ходімо, покажу тобі наших зірок.

Усередині пахло сіном і ще чимось… таким справжнім, літнім, фермерським.

Сонячний промінь пробивався крізь вузьку щілину в стіні — наче тонкий прожектор, що розрізає напівтемряву. У його золотавому світлі літали пилинки, немов маленькі зірки в космічному просторі.

Посеред хліва стояла чорна в білих плямах корова. Вона здавалася спокійною, майже величною.

У кутку, присунуті до стіни, стояли вила — з довгими, гострими зубцями, що трохи поблискували в промені.

— Це Зірка, — гордо сказав дід. — Головна модель двору!

Михайлик обережно присів, вдивляючись у її великі, рівні очі.

Вії — довгі, м’які, наче намальовані. Погляд — спокійний і мудрий.

А хвіст працював, мов справжній батіг проти настирливих мух.

— Ха, — засміявся хлопець. — Виглядає, ніби тільки з салону краси!

Зірка поворушила вухом і продовжила жувати, навіть не глянувши на нього — ніби мовчки казала:

«Та відчепіться ви зі своїми інтерв’ю».

Замість вінка переможниці фермерського шоу на її голові стирчали два гострі, акуратно закручені роги — виглядали так, ніби вона спеціально їх уклала для зйомки.

Михайлик перевів телефон у режим фото, витягнув руку й клацнув селфі разом із Зіркою. Потім залився сміхом.

Оце так буде Матвію й Вовці сьогодні!

Він показав фото дідові.

— Оце прикол!

— Бачиш, — сказав дід, задоволено кивнувши, — якщо з твариною лагідно — вона довіряє.

— А тут хто живе? — Михайлик вказав на сусідню загорожу.

— О-о-о, — дід хитро посміхнувся. — Тут ціла парочка з характером!