3 Розділ. Ось воно, Полянецьке.

Розділ 3. Ось воно, Полянецьке.

Мамин голос вирвав Михайлика зі сну:

— Ми вже приїхали!

Хлопець розплющив очі й визирнув у вікно машини. Великі білі букви на дорожньому знаку повідомляли: ПОЛЯНЕЦЬКЕ.

Ось воно — його вигнання. Немов покарання за якісь міські гріхи.

Машина повільно котилася селом. Біля хат стояли автівки, у дворах копошилися люди. Значить, життя тут усе-таки є.

За зеленим парканом лежала купа дров — грубі стовбури дерев, які чоловік розрізав бензопилою. Вона деренчала, мов мотоцикл на обертах, аж у вухах закладало. Тирса летіла в усі боки, змішуючись із запахом бензину та свіжого дерева.

Далі, біля дерев'яного паркану, пастух гнав трьох корів. Вони прямували повільно, важко похитуючи круглими животами на тонких ногах. Над дорогою висів гарячий літній пил, а в повітрі гули бджоли — так гучно, ніби це їхня траса, а машина лиш гість.

Біля одного подвір’я Михайлик помітив цілий комбайн — справжнього металевого велетня. Такого монстра він ще зроду не бачив.

Хати тут були переважно нові — із металевими дахами, свіжими парканами, квітниками біля воріт. Лише подекуди виднілися старі похилені будиночки, що нагадували про минуле.

— Ну от. Тут я й проведу своє вигнання. Дороги — пилюка, а навколо — корови замість людей… — зітхнув він і, не витримавши, увімкнув музику в навушниках.

Мати озирнулася й усміхнулася:

— Побачиш, Михасику, тут тобі сподобається. Повітря — як молоко, чисте й свіже.

Тато мовчав, вдивляючись уперед — у знайому дорогу, що вела до діда Дениса.

Назустріч їхали мама з донькою — обидві на велосипедах. Їхали обережно, наче боялися розбудити пилюку.

Михайлик згадав про свій велосипед у багажнику й ледь усміхнувся: ще побачать, як він уміє ганяти.

Він обернувся — і в цю мить дівчинка теж глянула через плече. Мить — і в їхніх поглядах щось коротко змигнуло, легке й невимовлене “привіт”. Вона всміхнулася, ледь не врізалася в колесо мами. Її коса хитнулася — і одразу обох накрила хмара пилюки з-під коліс татової машини.

За мить вони зникли в ній, ніби розчинилися в сивому літньому мареві.

Хм… дівчинка.

То що, хлопців тут узагалі немає?

Хоча… дівчата теж люди, — з поважним виглядом подумав Михайлик і вдоволено фиркнув.

Попереду, під парканом, стояв трактор із причепом.

Тепер Михайлик зрозумів, чому мама іноді каже, що тато хропе, як трактор — звук був майже такий самий.

Якийсь дядько на мотоциклі махнув рукою, привітався, а потім ще й посигналив.

Тато усміхнувся, підняв руку у відповідь.

— Мій однокласник Петро, — пояснив він.

Михайлик одразу згадав, як його приятель Миколка колись хвалився, що катався на тракторі в бабусі, і реготав так, ніби то була найвеселіша пригода на світі.

— Добре, що ти виїхав із села, — пробурмотів Михайлик, зустрівшись із татом поглядом у дзеркалі заднього виду.

— Ти ще не знаєш, як тут цікаво, — усміхнувся батько й підморгнув.

— Поки що нічого цікавого не бачу, — пробурмотів хлопець, втупившись у вікно… хоча в голові вперто миготіла та сама загадкова посмішка дівчинки на велосипеді.

— Ну, сину, пам’ятаєш про фото й відео? — нагадала мама, обернувшись до нього й ледь торкнувшись коліна. — Побачиш, хлопці в місті ще позаздрять, коли покажеш їм свій фільм. Я тобі навіть селфі-палку поклала в рюкзак.

У Михайлика одразу піднявся настрій. Він уже бачив перед собою здивовані обличчя Вовки й Матвія — от вони заздритимуть, коли побачать, як він тут живе!

Тепер лишалося сподіватися, що в селі знайдеться хтось веселий і хоч трохи на його хвилі.

Машина звернула з асфальту на вузеньку ґрунтову дорогу. Під колесами зашурхотів пил, і в салоні запахло сухою травою та чимось невловимо «сільським».

— Фу-у, — протягнув хлопець, морщачи ніс. — Це ще що таке?

Він затис пальцями ніздрі, але дихати все одно довелося.

— Оце твоє свіже повітря?

— Та-ак, синку, — засміявся тато. — Зате без вихлопів, як у Києві.

Попереду дорогу раптом перекрила ціла зграя гусей. Вони витягнули довгі шиї, зашипіли й гордо рушили просто на машину — так упевнено, ніби охороняли справжній блокпост і збиралися вимагати документи.

Один, найбільший, вийшов наперед. Розставив крила й з силою змахнув ними кілька разів — мов літак, що перевіряє керованість перед злетом. Після цього вся ватага підняла галас, заметушилася і, здіймаючи пил, побігла дорогою. Не розбіглася, ні — а саме побігла злагоджено, вкупі, наче відпрацьовувала свій гусиний маневр. Нарешті вони дружно зупинилися біля старого дерев’яного паркана й продовжили обурено гелготіти, ніби висловлювали претензії за посягання на їхнє право користування дорогою.

«Навіть машин не бояться… Справжня банда», — подумав Михайлик і мимоволі усміхнувся.

За кілька хвилин автомобіль звернув за крислату стару вербу — і Михайлик побачив вид, який і досі жив у ньому лише фрагментами. Бабусина хата.

Велика, біла, із синіми вікнами, вона стояла так само, як і багато років тому — ніби терпляче чекала на нього весь цей час. Двір дихав спогадами: знайомими запахами сіна й землі, приглушеними голосами дитинства, шелестом трави, що пам’ятала його маленькі босі кроки.

У грудях щось тепло стиснулося — так буває лише тоді, коли справді повертаєшся туди, де був дитиною.

Доглянута, охайна хата стояла серед густих кущів малини, під великим кремезним горіхом — немов трохи сховалася від світу в його тіні. Поруч виднівся зручний навіс над криницею, її кам’яне кільце внизу було обліплене смарагдовим мохом, а з покрученої ручки звисало залізне відро на сріблястому ланцюгу.

Далі простягався город: зеленіла картопля, рівними стрункими рядами тяглася кукурудза, і все це виглядало так, ніби бабуся тільки вчора обійшла кожен рядочок.

На паркані сидів півень — яскравий, як вогонь, і дивився просто на них, наче перевіряв, хто приїхав.