Розділ 1. Київські канікули
Паперовий літачок злетів із балкона — і Михайлик уже уявляв, як той планує аж до сусіднього під’їзду.
Та не встиг долетіти: чорне крило майнуло в повітрі так раптово, що хлопець аж затамував подих. Ворона вихопила літачок просто з неба.
— Ого! Оце справжній штурмовик-перехоплювач! — вигукнув він, прихилившись до перил.
І в ту ж мить згадав ранкові звуки — ніби хтось кілька разів постукав у шибку. Тоді він визирнув, але нікого не побачив.
Лише ворону, що сиділа на кондиціонері й дивилася на нього… надто уважно, як для звичайного птаха.
«Може, це та сама? Чи мені здалося?»
Мати казала: якщо дорогу перебіг чорний кіт — чекай неприємностей.
А що означає ворона, яка вперто з’являється двічі поспіль?
Та думка швидко розчинилася, мов ранковий туман. За вікном стояв червень — теплий, гомінкий, повний сонця. Проміння ковзало по кімнаті, золотий зайчик стрибав у дзеркалі, й здавалося, що варто виглянути за двері під’їзду — як там уже чекають пригоди.
Зранку треба добре поснідати — сили знадобляться на цілий день. А попереду ще стільки всього: ганяти м’яча на стадіоні, кататися на велосипеді, вигадувати чергові витівки.
Телефонний дзвінок урвав його мрії.
Бабуся.
— Привіт, Михайлику, — її теплий голос змусив хлопця поспіхом запити бутерброд чаєм.
— Добрий ранок! — він визирнув у вікно, ніби так було ближче чути.
— У тебе ж канікули почалися?
— Та-а-к, нарешті, — засяяв він. — Зараз доїм — і піду на вулицю.
— Приїжджай до нас. Ми з дідом за тобою скучили.
— Та ні… у мене справ по горло, — Михайлик одразу зайорзав на стільці. Дерев’яні ніжки скрипнули, ніби вагалися разом із ним.
Він пригадав, як раніше їздив у село з батьками: тинявся без діла — ні друзів, ні компанії. Та й далекувато…
— Приїжджай, відпочинеш від міста, — лагідно наполягала бабуся. — У нас свіже повітря. Ми тебе чекатимемо.
Михайлик почухав потилицю. Ну ще цього бракувало. Навіщо йому те село? Літо ж тільки почалося! У нього плани!
Згадалася ворона з літачком у дзьобі. Наче якийсь знак. Чи просто збіг.
— Бабусю… я не знаю, — нарешті видав він. — Може, трохи пізніше? Мене хлопці чекають, ми планували…
Він зиркнув на годинник. Завтра ж матч на стадіоні — той самий, про який домовлялися тиждень!
Він уже бачив, як вибігає на поле, як м’яч котиться по зеленій траві… І думка, що може все це пропустити, боляче кольнула.
— Мишуню, — перебила бабуся м’яко, але впевнено, — ти ж ненадовго. Приїдь хоч на кілька днів. Річка поруч, повітря свіже… І Бровко тебе хоче побачити.
Михайлик скривився. Пес хоче побачити його… ну-ну.
— Подумай, гаразд? — додала вона. — Я пиріжків спечу — тих, з маком. І вареники з вишнями.
Шлунок Михайлика зрадницьки забурчав. Вареники він любив. Але не настільки, щоб їхати «в глушину».
— Добре, скажу мамі, — відповів він, хоча й зовсім не планував цього робити.
— От і чудово. Чекаємо! — зраділа бабуся й поклала слухавку.
Михайлик завмер із телефоном у руці.
Схоже, він тільки-но сам себе підставив.
Він ще якийсь час дивився на залишки сніданку, намагаючись повернути легкий літній настрій. Але думка про те, що хтось там, у селі, уже «чекає» на нього, муляла вперто — як маленький камінчик у кросівці.
— Та ну… яке село? — пробурмотів він, насупившись. — Ні інтернету, ні ігор. Кури й гуси… серйозно?
Хлопець узяв чашку й вийшов на балкон — глянути, хто там так галасує у дворі.
З восьмого поверху відкривався знайомий краєвид: дитячий майданчик, де мами водили малюків. Ще не так давно й він грався там під пильним оком дорослих — перевозив пісок у пластиковій вантажівці, командував солдатиками, що нишпорили піщаними лабіринтами у пошуках «ворогів».
Навіть стара розхитана гойдалка, що скрипить на весь двір, ніби пам’ятала, як високо він умів розгойдуватися — аж дух перехоплювало.
— Мені це вже не цікаво, — хмикнув він, випинаючи підборіддя. — Я виріс із пісочниці.
Йому подобалося відчуття, ніби дитинство вже трохи відступає, а дорослість десь поруч — ще не настала, але вже йде назустріч. Дивне, хвилююче відчуття: хочеш бути старшим, але все одно можна сміятися й дуріти.
Ні! Села в його планах на це літо точно не було. Він хитро усміхнувся.
Батьки називають його бешкетником, та він просто обожнює рух, шум і пригоди.
Для нього літо — це свобода: байдикувати, гуляти, зустрічатися з друзями й щодня вигадувати нові історії. А що ще має робити дванадцятирічний хлопець на канікулах?
Йому подобається дивитися згори на вулицю: машини гуркотять, між будинками завиває сирена — і серце починає битися швидше. Знайоме передчуття пригод.
Одного разу він бачив справжню поліцейську погоню: машини мчать, мигалки блимають, гучномовець гримить:
— Сіра «Тойота», прийміть праворуч і зупиніться!
Ото було видовище!
Він розбирається в марках автомобілів — переконаний, що кожен хлопець повинен.
Хоч він і невисокий, стоїть на шкільній лінійці десь у кінці, та впевнений: виросте. Тато казав, що в їхній родині всі високі.
Щоб пришвидшити процес, хлопець щодня тренується на турніку: уже вісім разів підтягується — і майже без напруги.
Зріст ще не вражає, зате руки говорять самі за себе: м’язи, мов сталеві шнури.
Після такої ранкової «зарядки» енергія так і кипить у ньому — сидіти вдома просто немає бажання. Хлопець хапає електросамокат і вирушає до друзів.
Самокат — штука зручна: крутити педалі не треба, хоч після довгої поїздки й ноги гудуть. Він маневрує між пішоходами, мов справжній гонщик.
Подарунок на день народження — Михайлик його береже, хоч іноді й бурчить на батьків, коли ті читають нотації, ніби він і досі маленький.
Разом із приятелями вони щодня вигадують нові розваги: ролики, гонки, футбол. Головне — рух, швидкість і пам’ятати про гальма.