1 Розділ. Київські канікули.

Розділ 1. Київські канікули

Паперовий літачок злетів із балкона — і Михайлик уже уявляв, як той планує аж до сусіднього під’їзду.

Та не встиг долетіти: чорне крило майнуло в повітрі так раптово, що хлопець аж затамував подих. Ворона вихопила літачок просто з неба.

— Ого! Оце справжній штурмовик-перехоплювач! — вигукнув він, прихилившись до перил.

І в ту ж мить згадав ранкові звуки — ніби хтось кілька разів постукав у шибку. Тоді він визирнув, але нікого не побачив.

Лише ворону, що сиділа на кондиціонері й дивилася на нього… надто уважно, як для звичайного птаха.

«Може, це та сама? Чи мені здалося?»

Мати казала: якщо дорогу перебіг чорний кіт — чекай неприємностей.

А що означає ворона, яка вперто з’являється двічі поспіль?

Та думка швидко розчинилася, мов ранковий туман. За вікном стояв червень — теплий, гомінкий, повний сонця. Проміння ковзало по кімнаті, золотий зайчик стрибав у дзеркалі, й здавалося, що варто виглянути за двері під’їзду — як там уже чекають пригоди.

Зранку треба добре поснідати — сили знадобляться на цілий день. А попереду ще стільки всього: ганяти м’яча на стадіоні, кататися на велосипеді, вигадувати чергові витівки.

Телефонний дзвінок урвав його мрії.

Бабуся.

— Привіт, Михайлику, — її теплий голос змусив хлопця поспіхом запити бутерброд чаєм.

— Добрий ранок! — він визирнув у вікно, ніби так було ближче чути.

— У тебе ж канікули почалися?

— Та-а-к, нарешті, — засяяв він. — Зараз доїм — і піду на вулицю.

— Приїжджай до нас. Ми з дідом за тобою скучили.

— Та ні… у мене справ по горло, — Михайлик одразу зайорзав на стільці. Дерев’яні ніжки скрипнули, ніби вагалися разом із ним.

Він пригадав, як раніше їздив у село з батьками: тинявся без діла — ні друзів, ні компанії. Та й далекувато…

— Приїжджай, відпочинеш від міста, — лагідно наполягала бабуся. — У нас свіже повітря. Ми тебе чекатимемо.

Михайлик почухав потилицю. Ну ще цього бракувало. Навіщо йому те село? Літо ж тільки почалося! У нього плани!

Згадалася ворона з літачком у дзьобі. Наче якийсь знак. Чи просто збіг.

— Бабусю… я не знаю, — нарешті видав він. — Може, трохи пізніше? Мене хлопці чекають, ми планували…

Він зиркнув на годинник. Завтра ж матч на стадіоні — той самий, про який домовлялися тиждень!

Він уже бачив, як вибігає на поле, як м’яч котиться по зеленій траві… І думка, що може все це пропустити, боляче кольнула.

— Мишуню, — перебила бабуся м’яко, але впевнено, — ти ж ненадовго. Приїдь хоч на кілька днів. Річка поруч, повітря свіже… І Бровко тебе хоче побачити.

Михайлик скривився. Пес хоче побачити його… ну-ну.

— Подумай, гаразд? — додала вона. — Я пиріжків спечу — тих, з маком. І вареники з вишнями.

Шлунок Михайлика зрадницьки забурчав. Вареники він любив. Але не настільки, щоб їхати «в глушину».

— Добре, скажу мамі, — відповів він, хоча й зовсім не планував цього робити.

— От і чудово. Чекаємо! — зраділа бабуся й поклала слухавку.

Михайлик завмер із телефоном у руці.

Схоже, він тільки-но сам себе підставив.

Він ще якийсь час дивився на залишки сніданку, намагаючись повернути легкий літній настрій. Але думка про те, що хтось там, у селі, уже «чекає» на нього, муляла вперто — як маленький камінчик у кросівці.

— Та ну… яке село? — пробурмотів він, насупившись. — Ні інтернету, ні ігор. Кури й гуси… серйозно?

Хлопець узяв чашку й вийшов на балкон — глянути, хто там так галасує у дворі.

З восьмого поверху відкривався знайомий краєвид: дитячий майданчик, де мами водили малюків. Ще не так давно й він грався там під пильним оком дорослих — перевозив пісок у пластиковій вантажівці, командував солдатиками, що нишпорили піщаними лабіринтами у пошуках «ворогів».

Навіть стара розхитана гойдалка, що скрипить на весь двір, ніби пам’ятала, як високо він умів розгойдуватися — аж дух перехоплювало.

— Мені це вже не цікаво, — хмикнув він, випинаючи підборіддя. — Я виріс із пісочниці.

Йому подобалося відчуття, ніби дитинство вже трохи відступає, а дорослість десь поруч — ще не настала, але вже йде назустріч. Дивне, хвилююче відчуття: хочеш бути старшим, але все одно можна сміятися й дуріти.

Ні! Села в його планах на це літо точно не було. Він хитро усміхнувся.

Батьки називають його бешкетником, та він просто обожнює рух, шум і пригоди.

Для нього літо — це свобода: байдикувати, гуляти, зустрічатися з друзями й щодня вигадувати нові історії. А що ще має робити дванадцятирічний хлопець на канікулах?

Йому подобається дивитися згори на вулицю: машини гуркотять, між будинками завиває сирена — і серце починає битися швидше. Знайоме передчуття пригод.

Одного разу він бачив справжню поліцейську погоню: машини мчать, мигалки блимають, гучномовець гримить:

— Сіра «Тойота», прийміть праворуч і зупиніться!

Ото було видовище!

Він розбирається в марках автомобілів — переконаний, що кожен хлопець повинен.

Хоч він і невисокий, стоїть на шкільній лінійці десь у кінці, та впевнений: виросте. Тато казав, що в їхній родині всі високі.

Щоб пришвидшити процес, хлопець щодня тренується на турніку: уже вісім разів підтягується — і майже без напруги.

Зріст ще не вражає, зате руки говорять самі за себе: м’язи, мов сталеві шнури.

Після такої ранкової «зарядки» енергія так і кипить у ньому — сидіти вдома просто немає бажання. Хлопець хапає електросамокат і вирушає до друзів.

Самокат — штука зручна: крутити педалі не треба, хоч після довгої поїздки й ноги гудуть. Він маневрує між пішоходами, мов справжній гонщик.

Подарунок на день народження — Михайлик його береже, хоч іноді й бурчить на батьків, коли ті читають нотації, ніби він і досі маленький.

Разом із приятелями вони щодня вигадують нові розваги: ролики, гонки, футбол. Головне — рух, швидкість і пам’ятати про гальма.