Глава 13

Минуло два дві безрезультатних пошуків. Нових вакансій з адекватними умовами не було, а котрі і були, вимагався досвід роботи. Довго збираючись з думками, я таки схилилась до Того, щоб погодитись на пропозицію Анатолія. Турбувати його мені не дуже хотілось, тому я не наважувалась сама зателефонувати. Та, чоловік ніби сам відчув і подзвонив мені. 

- Емілія, доброго ранку, як справи у вас? - голос у нього був бадьорим і веселим. 

- Доброго ранку, Анатолій. Ми поснідали і відпочиваємо. Зараз покажу Люцифера, - я ввімкнула камеру, як і попереднього разу і відійшла, щоб не заважати спілкуванню. Як би це не виглядало дивно, але я поважала бажання Анатолія бачити Люцифера. Розуміла, що він для нього важливий і чоловік сприймає кота не просто як домашню тваринку, а він для нього як член сім'ї. Окрім того, після спілкування Люцифер перебував у хорошому настрої. Більше Того, він навіть почав бути активнішим і веселішим. Менше сидів на підвіконнику, виглядаючи когось і більше грався або займався своїми котячими справами. Після закінчення так званої розмови Анатолія з котом я вирішила перейти до того питання, яке мене мучило останні дні. 

- Анатолій.. Мені не дуже зручно просити Вас про допомогу, зважаючи на те, що Ви і так дуже допомогли мені своєю пропозицією із квартирою, але поки що я не бачу іншого виходу, - почала здалеку я. 

- Зателефонувати другу на рахунок роботи? - чоловік одразу зрозумів у чому справа і не мав жодних претензій, спокійно сприйнявши прохання. 

- Якщо це не буде важко, я була б дуже вдячна. 

-Зараз поговорю з ним, і якщо все вийде, то смс-кою скину адресу зустрічі і номер телефону. 

- Дякую, я чекатиму! - хоч було і ніяково, та радість швидко запхнула її за пояс. У мене з'явився шанс отримати нормальну роботу. Хоч і через знайомство, але я впевнена, що своїми стараннями виправдаю надії. 

 Через годину Анатолій дійсно надіслав мені повідомлення із адресою та іншими деталями. На диво, це не був робочий кабінет, а ресторан неподалік. У мене була година для зборів, і я вирішила витратити її з користю. Прийняла душ, уклала феном волосся, створивши красивий об'єм і підкрутила декілька пасм, нанесла легкий макіяж та підійшла до шафи. Вибір в одязі був невеликим, але планую розширити його, коли нарешті матиму зарплату. Я вивудила із шафки білу блузку із неглибоким V-подібним вирізом та чорні облягаючі брюки. Доповнила образ срібними прикрасами, а саме підвіскою і браслетом із червоними камінчиками. Взула напівсапожки на невеличкому каблуку та накинула зверху червону шкіряну куртку. Нічого не можу вдіяти, червоний мій улюблений колір. Принаймні, був у минулому житті. Мені подобалось виділятись серед натовпу. А зараз.. навіть не знаю, мені хотілось би одягнути щось темніше, щоб не бути такою помітною. Але подібні бажання я стараюсь придушувати, щоб не витягувати назовні ті страхи, котрі для себе закрила у підсвідомості за сімома замками. Тільки у снах я безпорадна і вони прориваються назовні. Думаю, у мене так спрацьовує самозахист, мозок максимально блокує в пам'яті всі травматичні події минулого, роблячи їх тьмяними. Але не думати зовсім про них у мене не виходить. Іноді задумовуюсь про те, як би склалась моя доля поїдь я з батьками в Карпати. Можливо, я би настояла на тому, щоб ми десь зупинились повечеряти дорогою і тієї аварії би не сталось. Або, якби я була розсудливішою і не сіла до того водія у машину, то... нічого б не сталось зі мною. Чи якби я розповіла про Вадима батькам, вони б відмовили мене від стосунків з ним і я не мала такого негативного досвіду. Страшно після цього довіряти людям. Та я не втрачаю віри в те, що є і хороші, не тільки поганці. Не можна гребсти всіх під одну гребінку чи під якийсь один стереотип. Всі люди різні, просто чомусь у моєї житті останнім часом трапляються далеко не самі світлі особи. 

  Я впевнено прямувала тротуаром і ще здалеку запримітила красиве оздоблення ресторану. Раніше мені не доводилось бувати у таких. На вулиці стояли у великих горщиках величезні кущі гортензій різних відтінків, від фіолетового до ніжно-рожевого, майже білого. Більшу частину будівлі займали вікна, котрі були затемнені і не давали детально розглянути інтер'єр, але сумнівів не було, він виконаний у темних тонах. Коли я увійшла всередину, до мене підійшов офіціант і спитав чи мені призначено. Я назвала номер столика і він провів в глиб приміщення. На скільки я зрозуміла, це була VIP-зона, у котрій кожен столик знаходився в окремій кімнатці і створював відчуття усамітненості. Коли двері кімнатки відчинились і я побачила хто там сидить, то не повірила власним очам. Здається, він теж. 

- Ви? - запитали ми в унісон. 

Дорогі мої читачі! 

Я стараюсь не набридати вам своїми проханнями про активність, та хочу все таки зауважити  що буду неймовірно рада ваших коментарям та лайкам! Хочеться почути думки кожного, хто читає мою книгу. 

Все буде Україна!