Глава 12

 Два дні пролетіли дуже швидко. Близько обіду задзвонив телефон. 

- Слухаю. 

- Емілія, доброго дня. Вам зручно розмовляти зараз? - голос був чоловіка середніх років, але віддалено знайомий. 

- Доброго дня, так, звісно. Ви на рахунок роботи? 

- Ви мене не впізнали. - було відчутно, що чоловік посміхнувся. 

- Вибачте, але так, не впізнала. - зізналась. 

- Анатолій. - так і не припиняючи посміхатись промовив чоловік.

- Оо! Це Ви! Вибачте, будь ласка, що не впізнала! У Вас зовсім інший голос по телефону, я і минулого разу не одразу зрозуміла під час знайомства, що це були Ви. - я навіть зраділа дзвінку Анатолія. Хоча з самого ранку чекала новин про роботу. 

- Нічого страшного. Як справи у вас? Як Люцифер? - цікавився чоловік. 

- Ну, в принципі все добре. Їсть, спить, іноді грається зі своїми мишками. Поки що до рук йти не хоче і не визнає мене. Більшу частину часу сидить у вікні і просто спостерігає за перехожими. - кіт дійсно був у нормальному стані, але здавався мені сумним. І, на жаль, розрадити його я не могла нічим. 

- Бідний мій хлопчик. Він завжди сидів у вікні і зустрічав мене з роботи. Сумує напевно. Мені дуже шкода, що я не зміг його взяти з собою, але умови роботи у мене зараз такі, що я не прив'язаний до одного місця і від постійних поїздок йому було б іще важче. - сум і жаль у голосі були щирими і мені стало дуже шкода власника і його кота. 

- Хочете включу камеру, щоб Ви побачились і він Вас почув? - зметикувала у момент я. 

- Якщо Ви не проти, Емілія, я би був дуже радий. - пожвавися Анатолій. 

Скільки радості можна принести двом істотам, натиснувши всього-навсього одну маленьку кнопочку. Люцифер як тільки почув голос господаря, одразу ж метнувся до телефону, зачіпав його лапкою, а коли побачив Анатолія на екрані, то взявся леститись у кутик мобільника. Анатолій же в той час розплився в усмішці та примовляв до свого улюбленця різні ніжності. Коли онлайн-обмін любов'ю закінчився, Анатолій перевів розмову в неочікуване для мене русло:

- Отже, Ви шукаєте роботу?

- Так, мала декілька варіантів, сьогодні мали передзвонити, але чомусь тихо по всіх фронтах, як то кажуть. - не без долі смутку сказала я. 

- У мене є друг, котрий працює в медицині. На скільки знаю, він давно шукає на роботу людину. Я міг би спитати його і домовитись про вашу зустріч. - діловим тоном запропонував чоловік. 

- Анатолій, дякую, та не думаю, що це буде зручно. Я впевнена, що можу сама впоратись із пошуком роботи. Але дуже вдячна за пропозицію, я матиму на увазі!  - мені стало трохи ніяково від пропозиції допомогти. Я не очікувала такої люб'язності з боку Анатолія, з котрим ми знайомі буквально декілька днів, і з них тільки один бачились в житті. 

- Що ж, розумію Ваше прагнення зробити все самій. Це викликає повагу. Але, тим не менш, моя пропозиція завжди в силі і якщо щось, звертайтесь. 

- Дякую, обов'язково! 

Ми попрощались з Анатолієм і не встигла я поставити телефон, як він знову задзвонив. Номер був незнайомим, та явно не Анатолія. 

- Так, слухаю. 

- Доброго дня, відділ кадрів клініки "Святої Марії". Дякуємо, що пройшли співбесіду, та, на жаль, вакантних місць у нас вже немає. Дякую, що звернулись. 

- Дякую, що повідомили. 

Ну ось, і все. Місце номер два випало зі списку. Тепер залишилось обирати або між язикатим стоматологом, або роботою адміністратором. І це не факт, що стоматолог мене таки візьме, а місце адміністратора вільне, не зважаючи на слова тієї жінки про постійні вакансії. Я вирішила не тягнути кота за... хвіст і пішла збиратись. Одягла кремову в'язану сукню, котру ще колись обирала разом з мамою, зверху накинула те ж червоне пальто, волосся крабиком підхопила у так звану "мальвінку", прибравши його з обличчя, взулась і попрямувала до "МедЛайф". Чомусь до стоматолога ноги мене не несли. Напевно, я боялась почути відмову в обличчя і обрала той варіант, де мене приймуть швидше. 

  Відчинивши двері лабораторії я побачила на місці знову ту ж адміністраторку. Вона недобре глянула на мене через призму своїх окулярів, але створила вигляд, ніби появу мою не побачила. 

- Доброго дня. Хотіла дізнатись чи є ще у вас вільне місце адміністратора. 

- Так, є. - знайомо буркнула мені дівчина. 

- Я готова проходити стажування, якщо можна. - сказала впевнено. 

- Зайди у кабінет зліва, там є Олег Олександрович, він наш головний. Після нього прийдеш сюди, я тебе вчитиму. - це була одна з найдовших фраз, які я чула за увесь час розмови з цією дівчиною. 

Не зволікаючи, я вирушила у потрібний кабінет. Головний виявився чоловіком у роках. Повненький, середнього зросту, із сивиною та пронизливими невеликими очима. Записавши мої данні і розповівши трохи про лабораторію та її облаштування і принцип роботи він відправив мене назад до Марини, саме так звали адміністраторку. 

- Раді прийняти до колективу таку молоду і красиву дівчину. - сказав він мені наостанок, мазнувши поглядом по тілу. 

  Як і думала, робота була не дуже складною, хоч і вимагала багато концентрації та уваги. Не зважаючи на постійне невдоволення Марини під час мого навчання, я ловила все досить швидко, тому ці години виявились продуктивними. Гадаю, на мої успіхи звернуть увагу і стажування буде коротшим. Тоді я зможу швидше приступити до повноцінної роботи. Графік майбутній був не важким, з восьмої години ранку і до восьомої години вечора, два дні через два. 

Як показали дні, колектив виявився різношерстим. Медсестри були доброзичливі, а були і, легко кажучи, не дуже. Олег Олександрович для мене був темною конячною, бо наче він і був поблажливим та добрим, але щось мене у ньому насторожувало. Єдина людина, котра завжди була у стабільному настрої це Марина. Хоч настрій і був у неї в моїй присутності препоганим, та вона цього навіть не приховувала. До закінчення мого стажування залишались два дні. На жаль, термін мені так і не скоротили, хоч в останні дні я і могла вже повноцінного підмінювати Марину, чим вона не соромилась у відкриту користуватись. То на каву піде, то на обід раніше на годину, а то і додому швидше. В один із таких моментів мене і застав Олег Олександрович, який чомусь не пішов додому раніше після закінчення його робочого дня.