Глава 7

Якщо ти обираєш втечу, то цим самим робиш вирок для себе на все життя. Втікаючи тепер, ти не будеш мати впевненості в собі і ситуації, і будеш боятись все життя. Саме тому я вирішила зазирнути страху у вічі. Залишившись у місті я кинула собі виклик. Що ж... Розпочнемо підготовку до бою.

В телефоні я знайшла купу оголошень про оренду квартири. Яких там тільки не було: старезні з пошарпаними стінами, за котрі просили чималеньку суму, кімнати-студії, в котрій було все компактно і комфортно, але за котру хотіли також кругленьку суму. Просидівши на вокзалі близько трьох годин я знайшла два найбільш підходящі варіанти для себе і одразу ж зателефонувала до власників, домовитись про зустріч. Через двадцять хвилин я вже їхала в іншу частину міста, де на мене мав чекати орендодавець. Ним виявилась літня жінка:

- Доброго дня, пані Олеся, - я чемно привіталась з нею.

- Доброго дня. Проходь, дитинко, - вона впустила мене до квартири.

Коли я увійшла всередину, в очі кинулись досить скромний ремонт, котрий явно робили давненько і  старенькі меблі, які зберігаються тут ще з часів радянського союзу. Загалом, в будинку було охайно, прибрано і чисто, наскільки це могла зробити сама старша жінка.

- Квартира в мене не з євроремонтом, але не жаліюсь. Опалення до нашого третього поверху і вода доходять майже без перебоїв, сусіди тихі, бо майже всі літні люди. Цей будинок тут стоїть вже дуже давно, а квартира перейшла в мою власність від моєї бабусі. Я живу сама, тому мені потрібна допомога по господарству, скажемо так. Десь поприбирати, десь приготувати, іноді в магазин сходити чи в аптеку за продуктами. Тому я і беру за оренду трохи менше, ніж інші, бо решта мені потрібна допомогою. Ванна, туалет, кухня і дві спальні, одна моя, а інша буде твоєю. Я не люблю шуму, непроханих гостей і замазур, це єдині мої вимоги. - бабуся показала всі кімнати під час розмови і на кінець провела до кухні. - Може чаю?

- Щиро дякую, але я відмовлюсь, бо скоро потрібно бігти на іншу зустріч, - я винувато посміхнулась до неї. Взагалі, мені і житло, і сама бабуся сподобались. Не зважаючи ні на що, в будинку панував спокій і затишок, котрий багато чого вартує. Єдиним і великим мінусом було її розташування, окраїна міста і поряд немає жодного медичного закладу. Дорога на роботу буде займати щодня не менше години, а то і півтора. 

- Нагадай, будь лака, як тебе звуть? - вона уважно подивилась на мене.

- Емілія. 

- Емілія, дитинко, нічого не станеться, якщо на десять хвилинок ти затримаєшся. В мене є чудовий зелений карпатський збір чаю, котрий привозить одна знайома. Ти зобов'язана його спробувати. - жінка люб'язно посміхнулась і я погодилась. 

Вже через декілька хвилин біля мене стояла чашка запашного зеленого чаю, ароматом котрого наповнилась вся кухня. Я важко зітхнула, Думка про Карпати потягнула за собою спогад про батьків. 

- Щось не так? - Пані Олеся підсунула до мене плетений кошик із печивом. - Пригощайся.

- Та ні, все добре. У Вас тут дійсно затишно, ви велика молодець, підтримувати таку атмосферу в будинку не так-то просто,- я потягнулась за вівсяним печивом і відкусила шматочок.

- Дякую. І ти мені сподобалась, Емілія. Якщо вирішиш жити в мене, я буду рада. Досить часто приходять люди, оглядають, але знімати квартиру або відмовляються, або беруть оренду на декілька тижнів, поки не підшукають щось поближе до центру, адже там серце міста, і там всі необхідні заклади і розваги. Тому, я зрозумію, якщо і ти відмовишся. - бабуся стомлено опустила погляд в чашку.

- Що ж, навіть, якщо я не буду жити з Вами, то впевнена, хтось попадеться хороший і для Вас, - я чемно посміхнулась і підвелась з-за столу.

- Дякую за добрі слова. Вдалого пошуку тобі. - вона провела мене до дверей, де ми люб'язно попрощались.

Дочекавшись на зупинці маршрутку я відправилась на зустріч із власником другої квартири. Під'їхавши ближче до центру я вийшла у потрібному місці із транспорту і мені одразу ж впало в око місце, де розташовувався сам будинок. Чудове озеленення клумб, під будинком багато дерев, дитячий майданчик, багато лавочок для відпочинку. А ще, багатолюдно: хтось вигулює собаку, хтось веде невимушену розмову сидячи на лавочці, а хтось наглядає за дітлахами, котрі захоплено граються на майданчику. Відчувалось дійсно, що тут люди не просто проживають, а живуть!

Затамувавши подих я пройшла в під'їзд і відправилась на третій поверх.