Глава 6

На годиннику було за північ. Я довго чекала Влада, сидячи в кімнаті, котру для мене підготувала Ганна Іванівна, але втома остаточно дала про себе знати і я провалилась в сон. Зранку мене розбудила та ж Ганна Іванівна, покликавши на сніданок. Я вже встигла відвикнути від сніданків з кимось за одним столом, але як не крути, це було приємно. Я таки вмовила пані Ганну поснідати вдвох. 

- Влад Сергійович, можливо, телефонував Вам і повідомляв, коли повернеться? - я копирсалась в тарілці з яєшнею і обдумовувала план своїх дій. 

- Ні, він не телефонує мені в таких випадках. - жінка зніяковіла і піднялась з-за столу, почавши прибирати тарілки.

- Це я потрапила під акцію чи він часто ось так зникає? - мені хотілось зрозуміти мотиви Влада.

- Охх... В нього багато роботи і він дуже зайнята людина, таке часто трапляється, - видно було, що вона засмутилась.

- Я Вас зрозуміла, дякую. - піднявшись з-за столу я впевнено попрямувала до своє кімнати, щоб зібрати свої речі і покинути цей будинок. 

До цих пір не розумію, для чого я сюди прийшла, і тим паче, для чого я залишилась на ніч. Влад не мій хороший друг, він малознайомий дорослий чоловік, котрий хоч і проявив до мене доброту, але нічим мені не зобов'язаний. Втім, як і я йому. Тому, хай воно як, а мені краще включити здоровий глузд та забиратись звідси, поки не отримала додаткових проблем на свою філейну частину.

Коли я зібрала речі і вийшла в коридор мою увагу привернули не щільно зачинені двері в одну із кімнат. І, як би там не було, та моя цікавість перемогла і я заглянула. Кімната була оформлена під кабінет, до того ж в досі хорошому стилі. Під великим вікном стояв дубовий робочий стіл, заставлений папками з паперами і деякими дрібничками, ліву стіну прикрашала велика шафа з такого ж матеріалу, котра була забита книгами різних жанрів, а з правої сторони стояв чорний шкіряний диван із скляним столиком і біля нього розміщувався громіздний акваріум літрів на 500, в котрому плавали різнокольорові рибки, назв котрих я точно не знала. Підійшовши ближче до стола я побачила фотографію, на котрі була зображена дуже симпатична жінка із русявим довгим волоссям і сіро-синіми очима. О Боже, це ж напевно його дівчина. Як добре, що за цей час ми з нею не пересіклись в будинку, а то хтозна чим би це могло закінчитись. Ну, звісно, у такого красеня явно мала б бути подруга, дивно, що я про це не подумала одразу ж.

Вилетівши кулею з кабінету я схопила валізу і попрямувала до виходу. Попрощавшись з Ганною Іванівною я викликала таксі і вийшла, щоб дочекатись його. Таксі до міста обійшлось мені в кругленьку суму, на жаль, та що робити? Я попросила водія привезти мене на залізничний вокзал. Саме це місце допомагало мені думати краще про подальші дії. Це місце розлуки і зустрічей. Часто з навчання додому я їздила потягом, хоч це було і довше, та повільне похитування вагону і чудові краєвиди за вікном заворожували і компенсували всі інші незручності. 

Сівши на лавку я заглибилась у свої роздуми. В мене є декілька варіантів на майбутнє. Перший це сісти в потяг і поїхати додому, маючи на руках диплом я зможу постаратись знайти роботу в нашій лікарні і буду жити в нашому будинку. Другий це знайти квартиру тут, у місті, і зайнятись пошуком роботи. При першому варіанті мені буде важко через те, що прийдеться жити в порожньому будинку, де все нагадує про батьків. При другому варіанті є вірогідність того, що я зустрінусь випадково з Вадимом і він з радістю придушить мене або ще чого гірше. 

Що ж... Вибір за мною і я його зробила.