Глава 5

Ранок у лікарні виявився метушливим. Окрім того, на вулиці була злива, котра не обіцяла нічого хорошого. З лікарем я змогла побачитись буквально на декілька хвилин. Він зайшов у палату і дав рекомендації включно з листом виписки:

- Емілія, на найближчі два тижні спокій це Ваш найкращий друг. Старайтесь зберігати перший тиждень обов'язковий ліжковий режим. Жодного перенавантаження і хвилювання. Інакше нам з Вами прийдеться повторно зустрітись набагато швидше. Доречі, повторна зустріч саме через два тижні. Прийдете на огляд. 

- Добре, домовились. Дякую Вам! - я не встигла закінчити фразу, як лікаря вже і слід простив. 

Важка в них робота. Хоча.. В принципі, жодна робота не є легкою, в кожній є свої плюси і мінуси. Найголовніше це любити те, чим ти займаєшся і отримувати від цього задоволення. Тоді кожен робочий день не буде каторгою. 

В голові пролетіла думка про Влада. Він просив зателефонувати до нього, коли мене випишуть. Я не квапилась це робити,тому що не впевнена була чи потрібно мені це взагалі . Повільно вдяглась, зібрала речі, а разом із ними і думки в голові. Згадки з минулого промайнули перед очима. Батьки, дзвінок про аварію, звістка про смерть, похорони, той випадок в лісі... зустріч з Вадимом, а потім його домагання і непритомне тіло на ліжку.. Я до цих пір здригаюсь при згадці про це все. Сподіваюсь, з Антоном все в порядку. Хоч він і вчинив як мерзотник, але вбивати його не було за що, та і вбивцею бути я також не хочу. Чому це все навалилось на мене? Де я стільки нагрішила, щоб так важко спокутувати провину? Сльози мимоволі покотились по блідих щоках. Сподіваюсь, біль, котрий зараз всередині мене колись мине і я забуду ті всі страшні події як нічне жахіття. 

- І хто це тут зранку розводить сирість?                            

   Я здригнулася від неочікуваності. навіть не почула, коли Влад зайшов. Він стояв у дверях і пильно розглядав мене з ніг до голови, наче бачить вперше. 

- Давно тут стоїш? - я витерла заплакані очі рукавом свого в'язаного светра і оглянула його. Він був одягнений як завжди, у дорогий темно-синій костюм, під піджаком котрого виднілась білосніжна сорочка. В нагрудній кишені стояла біла хустинка. А на ногах були чорні матові черевики. 

- Достатньо для того, щоб звернути увагу на свою появу. - він впритул підійшов до мене. 

Я затамувала подих, запах його парфуму огорнув мене в якийсь невидимий кокон, з котрого мені аж ніяк не хотілось виходити. Шлейф бергамонту, мандарину і нотки сандалу.

- Чому не зателефонувала? Я ж просив. - він простягнув мені хустинку, котру я машинально прийняла. 

- Не зателефонувала тому, що не встигла. Ти прийшов швидше. Дякую. - я отямилась. 

- Повільна ти, Лисеня. - Влад посміхнувся кутиками губ і відійшов на крок від мене. 

- Яка є. - пробурмотіла собі під ніс. 

- Ходімо. Машина вже чекає. - він взяв мою невелику сумку і вирушив до дверей. 

На стоянці біля лікарні на нас чекала новенька Cherry Tiggo 4, за кермом котрої був водій. Швиденько, поміж дощ ми перебігли і сіли до машини. Я оглянулась в салоні і була шокована. Ще ніколи не сиділа в такій дорогій машині. Цікаво чим він займається, якщо може собі дозволити таку розкіш. 

- Що таке? - він зловив мій розсіяний погляд.

- Ким ти працюєш? - я не втрималась від питання.

- В мене мережа ювелірних магазинів по всій Україні. А ще декілька СТО та пару нових проектів, котрі зараз висять на розгляді. Я переконав тебе в тому, що я не бандюк якийсь там? - Влад уважно вдивився мені в очі. 

- Я і не думала таке про тебе...- пробувала виправдатись.

- Це просто тому, що після струсу до тебе ще туго доходить. Німе питання про мою незаконну діяльність я ще побачив на задвірках твоєї свідомості. 

- Ти телепат чи що? - навіть не звернула увагу на його саркастичність.

Влад тільки хмикнув у відповідь. Промовив до водія якусь адресу і ми рушили з місця.

Дорога була довгою, ми виїхали за місто в якесь село. В мою голову вже почались закрадати думки, що мене везуть в ліс і це мій останній день на білому світі, як на самій окраїні села я побачила високий паркан, з-за котрого виднівся великий будинок. Коли ми під`їхали до огорожі, ворота відчинились, пропускаючи машину всередину. І те, що я там побачила захоплювало. Територія була настільки гармонічно і вишукано оформлена квітами та декоративними деревами, що здавалось, ніби ти потрапив у рай. До самого будинку вела доріжка з бруківки над котрою височіли арки з рожевими, білими і червоними трояндами. З правої сторони від бруківки була зона з фонтаном, навколо котрого було висаджено купа різноманітних квітів, більшої частини з котрих я навіть не знала назв. З лівої сторони була зона з альпійськими гірками, вкрита різновидами сукулентів та ялівців. Хаотично по території були викладені різні статуї, а вздовж паркану росли туї різних форм і видів. Здається, я навіть привідкрила рот, розглядаючи цю красу, та Влад повернув мене до реальності:

- Пішли давай. А то ти і розмовляти, здається, забула як. Сподобалось, я так розумію? - він задоволено розглядав мене.

- В тебе дуже хороші спеціалісти по оздобленню. - я почала приходити в себе, хоч і далі розглядала територію.

- Це моя мама. Вона займається всім цих. В неї таке хобі. - він пішов вперед, оглядаючись, щоб зрозуміти чи я йду за ним.

Мені не залишалось нічого іншого, як попрямувати в бік Влада. Будинок всередині не розчарував і здавався набагато більшим, ніж зовні. Інтер'єром займався хтось явно із хорошим смаком.

- Також твоя мама? 

- Угу... - єдине, що відповів.

Ми зайшли на кухню, де на нас, здається, вже чекала жінка на вигляд років сорока п'яти. 

- Ганна Іванівна, нагодуйте, будь ласка нашу гостю і покажіть їй кімнату, в котрій вона буде ночувати. 

- Стоп. В якому сенсі ночувати? - мене знову ж таки привели в шок його слова.

- Тобі пояснити як нормальні люди сплять? Чи продемонструвати? - він посміхнувся.