Глава 4

- Вадим, мені боляче! Що ти робиш?? Схаменися, -  горло зціпило від страху, котрий збільшувався зі швикістю снігової кулі, котра котиться згори.

- Ми з тобою говорили. Ти лишаєшся тут за умови повноцінних стосунків. А в результаті три тижні ти морозишся від мене, знову! Мені набридло. Прямо сьогодні ти почнеш відпрацьовувати з відсотками за все, що я тобі дав і даю. Ти мене почула, маленьке стерво? - вкинувши мене до спальні він міцно вхопився за моє підборіддя пальцями і натиснувши ними, змусив підняти голову і подивитись прямо в очі. 

- Вадим, я не хочу... Благаю тебе, - слова важко давались крізь сльози, але я ще вірила в те, що це у нього хвилинне помутніння, котре спричинив алкоголь і він ось-ось прийде до тями, але дива не сталось.

Хлопець жбурнув Емілію на ліжко і вмить навалився на неї зверху всіма своїми вісімдесятьма кілограмами. На її шістдесять це було досить багато і супротив чинити виявилось дуже важко. Очі Емі ковзали по всій кімнаті в пошуках порятунку, біля ліжка на тумбі стояла на вигляд важка лампа, але не вистачало буквально декілька сантиметрів, щоб до неї дотягнутись.  Вадим зупинятись і не планував. Одна за одною на підлогу летіли речі дівчини. І, коли вона залишилась в одній білизні, хлопець почав розпускати руки по її тілу. Спочатку жадібно стискав груди, впиваючись губами в шию і боляче покусуючи її. Потім почав спускатись по животу вниз. Відступати нікуди було і Емілія зрозуміла або зараз, або ніколи. На скільки було можливо вона відштовхнулась ногами від ліжка,підсковзнувши на ньому трохи вище і вхопилась рукою за рятівну лампу. Сповільнена реакція хлопця, причиною котрої був алкоголь, стала для нього фатальною. В один момент лампа опустилась на його голову і розлетілась на тисячі шматочків, котрі впали на ліжко разом із обм'яклим тілом Вадима.

Мої сльози в мить застигли на очах. Я навіть не дихала. Здається, Вадим також. Я доторкнулась до його шиї, щоб пропальпувати пульс. Ніби, живий. Обережно піднявшись я нахилилась над ним, щоб прислухатись до дихання. Грудна клітка повільно піднімалась і опускалась. Дихає. Слава Богу, що я його не вбила. Оглянувши голову я зрозуміла, що поранення йому не нанесла, всього-на-всього вирубила. В мені зародилось двояке відчуття. З одного боку вартувало би викликати швидку і сидіти тут, дочекавшись її, а з іншого боку якщо він зараз очухається, то задушить мене власноруч у найкращому випадку, тому мені треба би накивати п'ятами. Я вирішила, що все ж таки моє життя мені важливіше. В поспіхах зібравши речі у валізу я миттю вибігла з будинку. Суміш почуттів страху і жалю повністю охопили мої думки. Я вихорем помчалась через дорогу і тут...

- Бумм.. - свист пригальмувавших коліс, удар.

Темрява...

                                                                          ***************

- Оххх.. моя голова, - перша думка, що промайнула. Здавалось, я не чую навіть жодного звуку через головний біль і шум у вухах. Де ж я так встигла огрітись? Чи то вчора був занадто веселий день і перепила..щось нічого не пам'ятаю. 

Розплющити очі вдалось далеко не з першого разу. Яскраве світло засліпило, а ще все біле навколо змушувало мружитись. На скільки я змогла зрозуміти, то зараз знаходилась в лікарні. Знову. Дідько ж забирай, я колись позбудусь цих лікарняних палат чи це мені все життя періодично з ними зустрічатись? Потихеньку я починала приходити до тями і згадувати моменти до втрати свідомості. З думок вирвав чоловічий голос:

- Емілія Мітіш. Доброго дня. Я Ваш лікуючий лікар Сергій Васильович. Як себе почуваєте? - високий чоловік років 45-ти, темноволосий з прожилками благородної сивини ввійшов до палати.

- Доброго, якщо так можна назвати цей день. Самопочуття...Що я можу сказати?Могло би бути і краще. - я подивилась прямо в його карі очі. "Гусячі лапки" в кутиках очей напружились, лікар ледь помітно посміхнувся.

- Ну, я Вам скажу, могло бути і гірше. Вкотре вже у Вас струс мозку за останні пів року? Вдруге чи втретє? - він уважно вивчав мене поглядом.

- Я не знаю, - щиро зізналась. - Можливо, вдруге.

- Вам треба берегти себе. Сьогодні медсестра ще поставить Вам крапельницю, я назначив. І подивимось по стану, можливо завтра ми зможемо виписати Вас під диспансерний нагляд.

- Було б добре. Не дуже люблю лікарні. - я опустила погляд на свої руки і зрозуміла, що лежу в лікарняній сорочці. Ну, звісно ж, а в чому б і ще могла? - Скажіть, будь ласка, а де мої речі? І що з водієм, котрий мене збив?

- Речі Ваші забрав знайомий, сказав, що потурбується про них. А ще, до Вас відвідувач, якщо Ви при силах, то можу дозволити йому зайти. - лікар явно не мав бажання на довго затримуватись зі мною тут.

- Перепрошую, що за знайомий і котрий відвідувач? - я явно не розуміла про кого йде мова.

- Владислав Сергійович чекає в коридорі вже близько години, щоб зайти, коли Ви прокинетесь.

- Що за Владислав Сергійович? Я не знаю нікого такого, лікарю. - І справді, хто це такий? Можливо, якийсь старший чоловік, якщо лікар так поважно про нього говорить: Владислав Сергійович.

- Він стверджує, що Ви знайомі. Втім, вирішуйте самі. - лікар підійшов ближче до дверей, і, вже тримаючись за ручку, щоб вийти спитав: То мені запросити його?

- Нуу...так, я не проти. - швидше з цікавості погодилась я.

Через хвилину в дверях виросла висока, статна чоловіча фігура. Я зміряла його поглядом знизу-вверх. Начищені чорні лакові туфлі, випрасуваний костюм, котрий був виконаний у діловому стилі, але на мускулистому тілі його власника виглядав досить спокусливо, міцні руки і могутня широка спина також придавали своєрідного шарму. Коли мої очі зустрілись із смарагдовими очима незнайомця я вмить згадала все. Я його знаю!

- Емілія...- тихим і спокійним голосом промовив він.

- Виходить, ти Влад? - повільно промовила його ім'я, смакуючи кожною буквою. Я здогадувалась, що він зараз скаже. І, тільки-но він відкрив рота, щоб сказати, я промовила з ним фразу в унісон: