Глава 3

- Проходь, сідай. - запропонував Вадим.

Я знову обвела поглядом його кухню. Стіл був прибраним, сміття вже в приміщенні не було. Напевно, поки мене не було він таки зайнявся трохи прибиранням. Або, просто звільнив місце, де б можна було присісти і порозмовляти. Я сіла на запропонований мені стілець,поставила руки на свої коліна, і затамувавши подих, слухала Вадима.

- Я довго думав... І готовий дати тобі другий шанс. Але цього разу ти маєш довести справу до кінця. Я маю на увазі, що мені потрібні повноцінні стосунки. Хоч я тебе і кохаю, але довго терпіти я не готовий, так і знай.Покажи, що ти варта того, що я не помилився, і саме тоді я буду згодний на якесь майбутнє з тобою.- його очі якось оцінююче блукали по мені, та я не звернула на це увагу.

- Я згодна. Мені дуже шкода, що тоді так вийшло. Хочеться виправити і змінити все. - видихнула з полегшенням.

- Мій дім це тепер твій дім. Слідкуй за ним, облаштовуй, я звільню тобі місце в шафі, зможеш розкласти речі. Готувати будеш ти, бо в мене це погано виходить. І, було б бажано пошукати собі підробіток, бо, сама розумієш, зараз не так легко знайти щось дійсно відповідне для мене і варте уваги. Поки що я підробляю, але це не стабільно. От... - щиро зізнався він.

- Добре, буду щось думати. - я кинулась йому в обійми і міцно обхопила його руками. 

- Я радий,  що ти знову моя. - прошепотів він мені на вушко.

- І я цьому рада, коханий. - з посмішкою промовила я.

                                                                                ***********

Ранок. Світає. На вулиці вже повноцінно починає обживатись осінь. Листячко на деревах по-маленьку зафарбовується у жовті барви, радують своїм цвітом останні квітки, а люди квапляться. Хтось поспішає на роботу, хтось просто по справах. Варто і мені почати пошук роботи, бо Вадим правий, він не зобов'язаний утримувати мене. Свою професію я колись обрала сама. Мені завжди хотілось бути тим, хто приносить користь та надає допомогу в тих випадках, коли це потрібно. Я не боюсь крові, не цураюсь картин, котрі витримає далеко не кожна психіка, та не гидлива від слова "зовсім". Чотири роки назад батьки з радістю підтримали мій вибір та допомогли досягнути того, що я маю зараз. Я не відмінниця, не маю червоний диплом, але я та людина, котра вчилась на "Добре" та "Відмінно" і має щось в голові, окрім хороших оцінок. В наш час оцінки вже давно припинили бути основним критерієм оцінювання самої людини і її знань. В основі цього лежать або гроші, або зв`язки. Тебе мало хто візьме на нормальну посаду, якщо ти не заплатиш кругленьку суму, або якщо тато в тебе не бізнесмен. Завдяки батькам я мала можливість оплатити навчання,але з пошуком роботи все було не так легко. Батьки хотіли, щоб я працювала у нашій лікарні разом з мамою, але я ще не була впевнена чи хочу сама цього.Я вагалась між вибором залишитись вдома і поїхати до Тернополя, щоб бути поряд з Вадимом. Напевно, варто було таки поговорити з батьками і познайомити їх з моїм хлопцем. Можливо, життя склалось би тоді трохи по-іншому. Але...зараз вже нічого не зміниш.

За три тижні, котрі ми живемо разом, я нарешті змогла повністю прибрати нашу квартиру і зробити її такою, в котру хочеться повертатись. Вдихнула життя в неї. Кожного дня я готую для Вадима, збираю йому обід на роботу, а паралельно шукаю роботу і для себе. По професії не так вже й багато вільних місць, а якщо і є, то зарплата дуже маленька. Мені шкода, що на новій роботі Вадим пропадає зранку і до ночі. Казав, що облаштовують будинок для якогось місцевого олігарха, котрий в свою чергу загнав їх у безвихідь, поставивши надто короткі терміни для виконання великого обсягу роботи. Але, заплатити мали б пристойно, а це якраз вчасно, бо вже прийшов час оплачувати оренду за квартиру. Вже ближче до вечора, я заглянула до холодильника і зрозуміла, що прийшов час піти по магазинам. Взяла свій гаманець, накинула на плечі кремове пальто, котре колись купила разом з мамою, і перед виходом не втримавшись, глянула на себе в дзеркало. Я досить давно цього не робила. Після смерті батьків мені не хотілось дивитись на себе, бо я була їхньою маленькою копією. А потім, це ввійшло в звичку. Я не скажу, що завжди була в тілі, але худою мене теж назвати було не так легко. Зараз же моє відображення трохи лякало. На мене дивилась худа дівчина, гострі скули були по-особливому виражені на обличчі, від них відволікали тільки великі зелені і сумні очі. Довге волосся світло-русявого кольору акуратно спадало на плечі і тягнулось вниз, аж до поясниці. Мої, колись великі груди перетворились на середньостатистичну двійку, а трохи округлий живіт зараз став плоским, наче дошка. Мені не хотілось згадувати, але саме цього дня мені мало виповнитись 20 років. Чесно кажучи, зараз я не дуже хотіла святкувати свій день народження, та і до цього не любила це "свято". Тому, була б не проти, якби Вадим не згадував про нього взагалі. В роздумах я відправилась на вулицю. Сонечко вже давно сховалось за горизонт. Дмухнув прохолодний вітерець, після якого я машинально сховала руки до кишень і швидше попрямувала до магазину. Накупивши необхідні продукти для вечері, я вирішила трохи змінити маршрут і пройтись дорогою повз парк. Закохані парочки, тримаючись за руки гуляли, дітки стрибали, граючись неподалеку від своїх батьків, котрі весело обговорювали якусь тему. Ось чоловік прогулюється зі своєю донечкою років трьох за ручку. Вона так мило щебече йому про щось, а тато її зацікавлено слухає. Як я сумувала за цим всім. За прогулянками на свіжому повітрі з батьками. Крім того, за увесь цей час, що я у Тернополі ми з Вадимом теж нікуди не вибирались. Він постійно зайнятий на роботі, а після неї настільки стомлений, що не має сил навіть розмовляти зі мною. 

- Еххх... - зітхнула з якоюсь журбою. Та, подивившись на цих людей, мені все ж таки захотілось посміхнутись. Окрім того, що у світі є несправидливість, злість та багато чого іншого, є місце у ньому і для добра, щастя, любові. Якась легкість почала зароджуватись у мене в душі після прогулянки. Вже по дорозі додому біля сміттєвого баку я побачила когось. Це був дідусь, років шістдесяти на вигляд, неголений, вдягнутий в старий пошарпаний одяг, але не зважаючи на це все, він виглядав досить охайно. Побачивши, що я спостерігаю, він промовив: