Глава 2

Напевно, на той моменти я би мала розгубитись, подумати про самогубство, про те, що наді мною поглумилися і я не зможу це пережити. Та чомусь я старалась не думати про це все, в силу свого молодого віку, не усвідомила того масштабу ситуації, котра сталась, і діяла так, якби і мала при звичних обставинах. Знайшла дорогу до автомагістралі, зупинила автівку, доїхала до найближчого населеного пункту, заблокувала у відділенні банку картку, на щастя маючи необхідні документи при собі, відкрила нову, на котру перевела всі збереження, та сіла на автобус, котрий прямував у напрямку потрібного мені міста. Як виявилось, я знаходилась неподалеку міста Тернопіль, в котрому ж і навчалась всі чотири роки. Це було мені на руку, і щоб зорієнтуватись у місті знадобилось всього декілька хвилин. Ну, і, звісно, по дорозі на автобус я не забула завітати до аптеки та купити хороші ампулки знеболюючого, котрі сама ж собі вколола. Саме завдяки цьому я могла трохи видихнути з полегшенням і рухатись далі, до наміченої мною цілі.

- Ніби, не все так складно, не сталось нічого страшного, зі мною все в порядку, - пошепки промовляла собі ці слова всю дорогу, як якусь мантру. 

Через декілька годин автобус приїхав до пункту призначення, автовокзал номер 2, місто Івано-Франківськ. Завдяки навігатору в телефоні, доречі, його я знайшла у грязюці обабіч лісової  дороги, котрий дивом не помітив маніяк. Напевно, телефон випав, коли він трусив рюкзак і закотився подалі. Так от, завдяки навігатору я вичислила потрібну мені маршрутку і без пригод опинилась у лікарні.

Молода медсестра сиділа за столиком реєстрації і милою посмішкою зустрічала всіх перехожих. Напевно, мені до неї:

- Скажіть, будь ласка, Світлана і Роман Мітіш знаходяться у вашій лікарні? - моє серце почало збиватись з ритму, поки я чекала її відповіді.

- Вибачте, але в яких зв`язках Ви з ними перебуваєте?- на диво трохи тремтячим голосом спитала вона і переводила погляд то на мене, то на стаціонарний телефон, по якому вже набирала чийсь номер.

- Я їхня донька, - коротко відповіла, стараючись впоратись із нерівномірним сердцебиттям.

Через декілька хвилин розмови, на скільки я зрозуміла, з якимось лікарем, жінка покликала до себе іншу медсестру і попросила провести мене до кабінету.

- Охх...- я сховала руки в кишені светра, щоб не видавати того, як вони трусяться.

- Заходьте, будь ласка, Олексій Петрович чекає на Вас, - промовила молоденька медсестра і скрилась із поля зору.

Я постукала в кабінет, і після запрошення увійшла. Переді мною з`явилась фігура статного і солідного, сідоволосого чоловіка, років п`ятдесяти, котрий вселяв довіру своїми добрими очима, та щось в них не давало мені спокою. І, я здогадувалась що...

- Емілія, так? - спитав він, щоб хоч якось почати розмову.

- Так. Ви мені розкажете про стан моїх батьків? - я вирішила не відкладати нічого і почати з основного.

- Присядь, будь ласка. Мені шкода, що ти дізнаєшся про це в таких умовах, та я не буду ходити навколо, і скажу як є.- лікар сів навпроти мене, в своє шкіряне крісло та співчуваючим поглядом подивився на мене. 

- Кажіть як є. - тихо вимовила я.

- Твій батько був за рулем, матір сиділа збоку. В них врізалась вантажівка, водій втратив керування над нею і удар прийшовся на пасажирське сидіння. Світлана померла на місці, коли приїхала швидка, Роман був у критичному стані, дорогою до лікарні він пережив клінічну смерть. Наші лікарі намагались робити все можливе, та не доїхавши до операційної палати він також помер. Я співчуваю. - висловив щирі слова чоловік.

Не пам`ятаю як виходила з лікарні, як йшла по вулиці. Просто, в один момент якась завіса впала і я все зрозуміла. Я тепер одна, я сирота, в мене немає ні батька, ні матері. Немає тих, хто підтримували мене все життя, щиро любили,оберігали та піклувалися. Я більше не почую мамин сміх, не зможу скуштувати мамині фірмові млинці, більше ніколи не буду чути жартів тата, та не зможу відчути їхні обійми на собі, не буду мати можливості доторкнутись до них. Їх немає, зі мною більше немає, не тут. А в ту ніч, я не просто заснула посеред лісу, куди мене відвіз якийсь чоловік, мене дійсно зґвалтували, мені боляче через те, що моїм першим чоловіком став якийсь незнайомець, котрий намагався придушити мене та викинув на дорогу, думаючи, що я вже мертва. 

Я не плакала, я ридала. Сльози градом лились, здавалось, вони ніколи не припиняться. Хотілось звернутися клубочком, і щоб всього цього не було, не відчувати гіркоти втрати близьких людей, фізичного болю після насильства та зневіри в людях.

                                                                   *********

Минуло декілька тижнів після похоронів батьків, всі знайомі, сусіди та колеги допомагали мені, починаючи від підготовки до похорону, всіх формальностей з документами, і закінчуючи настановами по господарстві. Багато хто підтримував мене, залишали свої номери телефонів, просили дзвонити, якщо щось буде потрібно, але я розуміла, що це просто  слова, котрі говорять із ввічливості і співчуття до бідної осиротівшої дівчини. Та всі ці дні проходили, ніби в тумані, я забувала, що батьків немає, тому, бувало, набирала їхні номери для дзвінку, а потім, після монотонних гудків приходило усвідомлення, що вони вже ніколи не піднімуть. Бувало,по звичці чекала вдома їх з роботи, і ловила себе на думці, дивлячись на годинник, що от, через пів годинки і татко мав би прийти додому. Часто навідувала їх на кладовищі, міняла квіти, розмовляла годинами, а в особливо важкі моменти просила забрати до себе. Важко було пережити цю трагедію самотужки, саме тому я наважилась зробити те, що так довго відкладала. Не дивлячись на останню сварку і мовчання протягом останніх тижнів з Вадимом, я таки почала збирати речі та вивчати розклад автобусів. Буде як буде, але залишатись на самоті в нашому будинку я вже не могла. Окрім того, мене ніяк не покидав страх, було відчуття, що в будь-який момент хтось може увірватись в будинок і пограбувати його чи зробити щось зі мною...знову.