Частина 1: По ту сторону життя

Розділ 1: Вантаж

Ще теплий двигун тільки–но прибулої вантажівки поступово почав затихати. Із кабіни виліз водій у помаранчевому захисному костюмі, а згодом і його супроводжуючий, тримаючи в руках закриту папку з документами. Трохи відійшовши від вантажівки ближче до головного корпусу будівлі, чоловіки скинули свої важкі фільтрувальні повн Зараз же, коли не існує часуолицьові маски.

– Джордан! Де знову цей Джордан?! – кричав супроводжуючий, підходячи все ближче і ближче до будівлі.

– Та тут я, кудись спішиш, щоб так кричати? – відповідаю я, виходячи з–за кута будівлі. Кидаю сигарету в смітник, де вона продовжує ще недовго тліти.

– Не спішу я, просто хочу швидше із цим закінчити та піти в буфет.

– Дорога виявилась складною?

– Складною: головний шлях завалило в цих горах. Довелось їхати об’їздом, і від того ще більше втомилися. Тим паче, коли сюди й асфальту нормального немає, – відповідає супроводжуючи, вже підійшовши до мене, однак його голос обурення не стихав.

– От би сюди взагалі всі дороги завалило, і місце стало непотрібним, –  іронічно говорю до супроводжуючого, не приховуючи свою неприязнь до «Санаторію».

– Навіть якщо завалить всі дороги, що ведуть сюди, місце від того непотрібним не стане, і ти сам це чудово розумієш. Єдине, що в такому випадку станеться – то нам, можливо, гелікоптер видадуть, і добиратись справді стало б значно легше, –  наче на секунду замріявшись, і злегка охолодивши свій запал, відповідав він.

–  Скільки їх сьогодні, льотчику, блін, – саркастично звертаюсь до нього.

– Троє, – супроводжуючий передає мені папери, і в той же час із іншого корпусу будівлі, що знаходився дальше від нас, вийшло четверо людей у захисних костюмах, і попрямували до заднього входу вантажівки. Через деякий час, вони вже супроводжували у той же другий корпус трьох її пасажирів.

– А який сонячний був день до цього, – коментую я, проводжаючи їх поглядом.

– Так сонце ще наче і не зайшло. Чи ти щось інше маєш на увазі? А–а–а–а, тобі нові пацієнти настрій зіпсували? Чого б це? – перепитує мене супроводжуючий.

–  Не люблю я людей як товар приймати. Якось не по душі подібне.

–  Вже давно звикнути потрібно було, не перший же день тут працюєш. Я от таке зараз цілком спокійно сприймаю. Як роботу, яку потрібно виконувати.

– Ну так, це справді питання сприйняття, –  я підписую папери, віддаючи їх назад супроводжуючому.

– Гаразд, я тоді в буфет по каву. Підеш з нами? – питає мій співбесідник, вочевидь говорячи і за себе, і за водія.

– Ще перекурити хочу, а там вже буде видно, –  відповідаю, дивлячись на те, як пасажири вантажівки зі своїм супроводом вже заходять у другий корпус.

– Е–е–е–х, – супроводжуючий махнув рукою і разом із водієм попрямував до головного входу адміністративного корпусу де і знаходився буфет.

Швидко діставши сигарету, я прикурюю і дивлюсь на гори поруч «Санаторію». Місця, довкола якого первозданна природа, а ми на цьому ненависному клаптику цивілізації. Втягнувши десь половину сигарети, я озираюсь на адміністративний корпус і вже вкотре усміхаюсь, споглядаючи велику і максимально іронічну назву цього Богом забутого місця: Хоспіс «Надія».  Яка все ж дурна назва, адже надія помирає ще по дорозі сюди. Принаймні для пацієнтів.

Розділ 2: Моя любов

Сигарета залишає після себе неприємний присмак, а це місце прекрасно його доповнює. Йдучи по холодних і темних коридорах адміністративного корпусу в буфет, я знову і знову переконуюсь в тому, що це місце неприємне зі всіх сторін. І своїм сенсом, і своєю похмурою структурою. Тішить око лиш те, що тут немає  лицемірства, звісно ж, окрім назви. Справді, похмуре за змістом місце мабуть має відповідати цьому своїм виглядом і не обманювати зайвою, неможливою надією.

Хоспіс – це місце, куди відправляють помирати невиліковно хворих пацієнтів. Воно не схоже на лікарні, попри те, що тут також є медики. Однак їх роль полягає не у виліковуванні хворих, а в зменшенні болю. Зазвичай у таких місцях багато різного роду соціальних працівників, що допомагають приреченим і у психологічних, і у духовних питаннях. Але не в нас, тут особливий хоспіс, тому психологічні питання вирішують під керівництвом егоїстичного психолога суки–Марти, а духовні – кладовищем у дворі «Санаторію». Та до цього «парку», ми ще однозначно повернемось.

Особливим це місце робить не лише байдуже ставлення працівників до пацієнтів. Мабуть так є всюди, де не проходять регулярні і детальні перевірки. Річ у тім, що в повній назві закладу і справді вказаний рядок про особливе призначення місця, адже привозили сюди людей, які мали одну конкретну і невивчену хворобу. Ім’я цьому прокляттю – «Тенабіт».

Відносно швидко пройшовши по цих темних коридорах, я доходжу мабуть до найприємнішого моєму оку місця у будівлі. Буфет і справді відрізнявся своїм затишком, і річ не лише у красивому дерев’яному інтер’єрі та відносній мініатюрності місця. Навіть не у красивих голубих занавісках.

– Доброго дня! У мене дещо є для вас, – широко усміхаючись, промовляла до мене симпатична дівчина, яка стояла за стійкою буфету.