Пролог

Якась дивна приреченість безпросвітним туманом окутує мою голову. Я думаю про все на світі, але не про головне. Надто багато відбувається в голові, але все не про ліки. А як мені зосередитись у таких умовах, коли довкола лиш запитання? «Санаторій» потопає в корупції та безнадії. Пацієнти, навіть ті кого я називав друзями, помирають, і, навіть маючи все, я не можу це змінити. Не можу зосередитись аби хоч наблизитись до перемоги над Тенабітом. Всього надто багато…

Більшим, ніж я думав, тягарем постає тіньова гра. В цьому проклятому місці, в мене є союзник, і є ворог. Союзник допомагає мені, розкриває очі, однак себе не виказує і лише грає роль поганця. Хто цей союзник: полковник чи Марта? Дізнавшись це, я точно дізнаюсь, і хто ворог. Тоді, можливо, буде простіше. Можливо легше стане зосередитись саме на ліках.

А як же пацієнти? Кладовище, по якому вони гуляють, використовуючи як парк, постійно лиш збільшується, поки я знаходжу ті чи інші виправдання тому, що досі не зміг знайти ліки.

Скот… Він весь час говорив мені, що потрібно жити теперішнім і не надто перейматись майбутнім чи минулим, які за його переконаннями, не мали сенсу. Можливо й справді прислухатись до цих слів? Кинути це все, клятий хоспіс і міфічних хранителів його безкінечних лабіринтів, якими і були Марта з полковником. Дослухатись власних бажань і здорового глузду, та врешті, забравши із собою красуню Наталі, жити як нормальні люди безтурботним життям. Та чи зможу я так? Мабуть – ні.

Шукаючи відповіді на свої запитання, а також способу краще зосередитись на роботі, я дістаю комп’ютеризований прибор і фотографії того, що колись було щоденником людини, яка подібно багатьом тут, втратила своє «нормальне» безтурботне життя:

« Запис 5

Я втікав. Не від світу, не від себе. Щосили біг від смерті. Її кістлявий силует переслідував мене, не відстаючи ні на мить. Серце калатає щосили, спиною потік холодний піт. Мені не відірватись від неї. Ба більше, щосекунди цей силует лише наближається, як сильно я не біг би і не задихався від втоми, жадібно ковтаючи таке цінне повітря. Таке приємне і потрібне особливо тоді, коли починаєш його цінувати. Перебігаючи від одного кута до іншого, я вже практично не відчуваю ніг. Однак відчуваю холод руки смерті, яка вже достатньо близько. Вона намагається дотягнутись до мене і закінчити цей безглуздий марафон, фінал якого очевидний.  За секунду перед доленосним доторком, я відкриваю очі і прокидаюсь від цього жахливого сну. Та біда в тім, що полегшення не приходить. Коли ти прокидаєшся на території «Санаторію»,  твоя реальність нічим не краща за подібні сни.

                                                                             З записок Скота»

–  ­­Ні. Я не зможу жити нормально, кинувши все зараз. Можливо й ніколи не зможу, – говорю сам до себе, роздумуючи про щойно прочитаний запис.

Мені потрібно повернутись до роботи. Відповідь, як все зробити, і справді має лежати на поверхні. Потрібно бути більш уважним. Потрібно опанувати себе, аби згодом опанувати і смерть.