Глава 33

Глава 33

До виходу залишалося хвилин сорок. Колонія все ще жила звичним життям. Десь сперечалися через чергу до фільтрів для води, хтось тягнув до майстерні старий генераторний блок, біля дальніх контейнерів старий чоловік сварив молодого за те, що той забруднив сіллю єдину чисту ковдру. Звичайний вечір під землею, один із сотень таких самих вечорів, і від цього ставало дивно. Кілька людей зараз готувалися піти до вежі, до місця, куди ніхто не ходив роками, а колонія дихала у своєму звичному ритмі, не знаючи, що вже за кілька годин цей ритм зіб'ється.

Назар із Вербою відійшли трохи далі, до старого складу, де зберігали порожні контейнери від скидів. Говорили тихо, схилившись над планшетом. Обличчя Назара залишалося похмурим. Йому не подобалося залишатися. Не подобалося чекати, поки інші підуть нагору, а він залишиться тут, серед вузьких проходів, соляного пилу й людей, яких треба буде підняти на бунт.

Верба, навпаки, виглядав зосередженим і спокійним. Він уже розподілив, хто почне поширювати чутки про приховані запаси їжі, хто згадає старі образи, хто підійме питання про те, чому одні отримують більше за інших. У колонії давно накопичилося достатньо злості, її не треба було вигадувати. Треба було лише дати їй напрямок.

Тихограй мовчав. Блакитне світло під грудною кліткою то згасало, то повільно поверталося знову. Він слухав розмови навколо, відчував людей, їхню втому, страх, приховану злість. Коли прийде час, йому вистачить кількох слів. Не заклику чи наказу. Просто нагадування про те, ким вони були до колонії.

Чуб сидів на старому ящику біля виходу й мовчки поправляв ремінь на піхвах фальшіона. Пальці слухалися його вже не так упевнено, як колись. Кілька разів пряжка вислизала, і тоді він стискав зуби, сердячись більше на себе, ніж на впертий шматок металу.

Остап присів поруч і мовчки забрав ремінь із його рук.

— Давайте сюди, пане сотнику.

Чуб хотів щось сказати, але передумав. Лише кивнув і відкинувся спиною до стіни.

— Пам'ятаєш, як ти перший раз спорядження зібрав? — спитав він після паузи.

Остап усміхнувся.

— Пам'ятаю. Ви сказали, що я схожий на барахольника.

— Бо ти ним і був. Набрав стільки всього, що якби впав, то сам би вже не піднявся.

— Зате підготувався.

— Та куди там. Якби не Бондар, ти б половину шляху волік зайве залізяччя.

Бондар, почувши своє ім'я, лише хмикнув, не відриваючись від того, як перевіряв кріплення на мечі.

Розмова вийшла простою. Без напруги. Такою, які бувають між людьми, що пройшли разом надто багато, щоб удавати із себе когось іншого.

Маркус мовчки перевіряв тятиву. Чорнота перемотував руків'я списа новою тканиною. Аякс стояв трохи осторонь, спершися плечем об металеву опору. Його погляд раз по раз повертався до Чуба. Ніздрі ледь здригалися, вловлюючи запахи, яких інші не відчували.

Арахн нерухомо застиг біля вентиляційної шахти. Його тіло ще не звикло до нової рівноваги. Після втрати двох верхніх лап кожен рух став точнішим, обережнішим, але в ньому не було слабкості. Лише холодна зосередженість.

Коли Назар повернувся, у руках він тримав довгий згорток із темної тканини. Не сказав ні слова. Просто простягнув його Чубові.

Сотник підвівся повільно, обережно взяв хоругву й на кілька секунд завмер. Чорне полотно було згорнуте так само, як і багато років тому, коли він побачив його вперше. Тканина вицвіла на згинах, краї подекуди обтріпалися, нові латки були на місцях, де вона пошкодилася під час недавніх битв з орками, але блакитне коло й жовтий тризуб усередині залишилися недоторканими.

Її зберегли під час бою на Огарі. Потім у бою за Січ. Вона пройшла з ними Раду Фракцій, шахти колонії та незліченну кількість бойових завдань до цього. Вона пройшла з ними через смерть. Через роки.

Остап дивився, як Чуб поправляє ремінь, закріплюючи хоругву за спиною. Звичайний рух забрав більше часу, ніж мав би. Сотник двічі перехоплював ремінь, перш ніж затягнув його як слід. Ніхто нічого не сказав.

Верба глянув на старий хронометр.

— Три з половиною години.

Чуб кивнув.

Дем’ян мовчки простягнув йому руку.

— Прощавай, старий друже.

Чуб потиснув її. Рідина затуманила єдине око Верби і по його щоці покотилася сльоза. Чуб подивився на нього та міцно обійняв.

— Прощавай і ти. Для мене було за честь битися поруч з тобою усі ці роки. Бережи цих бовдурів.

Сотник відчув як його очі теж починають мокріти і різко розвернувся та пішов до воріт. Увесь загін мовчки пішов за ним.

Світло під грудною кліткою Тихограя стало трохи яскравішим, і його голос виник у головах лише тих, хто стояв біля виходу.

— Дорогу додому не обирають. Її проходять до кінця.

Чуб не обернувся. Поправив ремінь із хоругвою, поклав долоню на руків'я фальшіона й зробив крок в відчинені ворота. Остап та інші, теж не обертаючись, пішли слідом. Ворота за їхніми спинами зійшлися з глухим скреготом.