Глава 32

Глава 32

Колонія жила своїм приглушеним нічним життям. Після дощів повітря під землею стало важчим, густішим. Сіль натягнула вологу й тепер не хрустіла під ногами, як раніше, а тихо чавкала, лишаючи на підошвах брудно-білі нашарування. У проходах між контейнерами пахло мокрим каменем, потом і старим металом. Десь далеко рівно гули насоси, проганяючи крізь труби повітря, змішане з пилом і грибними спорами.

Люди помітили їхнє повернення здалеку. Хтось відривався від їжі, хтось — від ремонту одягу чи інструментів. Погляди ковзали по знайомих обличчях, затримувалися на Арахні. Павукоподібний рухався інакше, ніж раніше. Тепер його тіло постійно перерозподіляло вагу, нижні лапи працювали точніше, обережніше. Втрата двох верхніх кінцівок змінила його ходу, але не зламала її. Він не кульгав і не сповільнювався. Просто кожен рух став ще більш продуманим.

Горох на мить зупинився біля вентиляційної решітки, торкнувся металу широкою долонею й завмер. Здавалося, він слухав не шум повітря, а щось значно глибше — далеке тремтіння самої колонії. Потім прибрав руку й рушив далі, наздоганяючи інших.

Тихограй чекав на них у своєму закутку. Його графітове тіло лежало кільцями біля соляної стіни. Хвіст губився в напівтемряві, а ниткоподібні відростки, що заміняли руки, ледь помітно ворушилися від потоків повітря. Очі були заплющені. Лише грудна клітка світилася м'яким блакитним світлом, яке повільно пульсувало під темною шкірою.

Чуб зупинився навпроти. Решта стали трохи позаду, не порушуючи тиші. Говорити не поспішали.

Світло в грудях Тихограя стало яскравішим, і слова виникли відразу в головах усіх присутніх — спокійні, рівні, позбавлені будь-якої інтонації, але від того не менш виразні.

— Розказуйте.

Сварг присів навпочіпки й провів пальцем по вологій солі. Простий малюнок народився за кілька секунд: озеро, павутинний гай, соляне поле, руїни станції й вежа. Він говорив коротко, без зайвих подробиць. Пояснив, де доведеться обходити завали, де просіла земля після дощів, де вони помітили свіжі сліди гризів і де можна буде зрізати шлях. До вежі — приблизно чотири години. Якщо йти без зупинок і нічого не станеться. Якщо Земля не вирішить нагадати, що вона давно перестала належати людям.

Бондар слухав, насупивши брови. Маркус сидів на перевернутому ящику, упершись ліктями в коліна. Неро сперся плечем об контейнер і крутив у пальцях шматок солі.

— Руїни біля станції можуть, бляха, затримати, — сказав Сварг. — Там доведеться обходити обвалений, курва, сектор.

— А якщо знову піде дощ? — запитав Маркус.

— Тоді соляне, бляха, поле підтопить. Втратимо ще годину.

Неро тихо пирхнув.

— А потім і життя.

Ніхто не всміхнувся. Остап стояв поруч із Чубом і бачив те, чого не помічали інші. Сотник тримався рівно, але надто вже часто стискав і розтискав пальці лівої руки. Коли думав, що на нього ніхто не дивиться, переносив вагу з ноги на ногу, шукаючи положення, у якому біль відступав хоча б на кілька хвилин. Він сильно схуд за останні тижні. Щоки запали, а зморшки біля очей стали глибшими. Проте в його поставі знову з’явилося щось таке, через що всі навколо мимоволі випрямляли спини.

Світло під графітовою шкірою Тихограя спалахнуло сильніше.

— Ви підете тим самим складом.

Чуб кивнув.

— Так.

Це рішення ніхто не обговорював. Воно існувало ще до того, як вони зайшли сюди. Ті самі люди. Той самий шлях.

І хоругва.

Назар стояв біля входу, схрестивши руки на грудях. Його дратувало все: власна безпорадність, необхідність залишитися, усвідомлення того, що найважливіша вилазка мине без нього.

— Якщо щось трапиться дорогою? — запитав він.

Чуб відповів не одразу. Подивився на кожного по черзі. На Арахна, який після втрати лап став виглядати ще страшніше. На Гороха, що стояв біля стіни нерухомо, як висічена з каменю статуя. На Остапа.

— Якщо щось нападе, хтось залишається.

Він говорив тихо, але в тиші колонії його слова прозвучали чітко й твердо.

— Решта йдуть далі.

— За будь-яку ціну? — запитав Маркус.

— За будь-яку.

Дем'ян Верба розгорнув планшет.

— Тоді через три з половиною години після вашого виходу ми починаємо.

— Бунт? — уточнив Бондар.

— Безладу вистачить. Головне, щоб начальник дивився не на вас.

Назар кивнув. Він уже знав, кого підняти першими, де почати бійку й які проходи перекрити, якщо там, на орбітальній станції, спробують ізолювати сектор.

Тихограй мовчав кілька секунд. Блакитне світло в його грудній клітці повільно пульсувало, відбиваючись від кристалів солі.

— Головне зараз не вежа.

Усі перевели погляди на нього.

— Головне — людина, яка понесе вашу хоругву.

Остап відчув, як усередині все стислося. Ніхто не ставив запитань і не перепитував. Усі й без того зрозуміли, про кого йдеться.

Чуб стояв нерухомо, дивлячись кудись повз усіх присутніх. В цей момент Остап уперше по-справжньому подумав, що попереду на них чекає не просто ще одна вилазка. Вони мають не дістатися до вежі. Вони мають довести туди свого сотника.