Глава 31

Глава 31

Арес зустрічав світанок холодним океанським вітром. Із висоти пташиного польоту острів Хортиця здавався темною кам’яною брилою серед безкрайньої води. Хвилі важко билися об скелясті береги, здіймаючи в повітря білу піну. Уздовж узбережжя тягнулися густі ліси — старі та темні, майже чорні в ранковому тумані.

А над усім цим височіла Січ. Величезна. Сіра. Сталева та жива.

Фортеця займала значну частину острова. Масивні укріплення врізалися в скелі. Вежі протиповітряної оборони стояли вздовж берегів, повільно повертаючи важкі гармати над океаном. Між секторами бази постійно рухалася техніка — бронетранспортери, тягачі, ремонтні платформи.

Навіть зараз, удосвіта, Січ не спала. Над ангарами миготіли сигнальні вогні. Десь унизу ревіли двигуни. У ремонтних секціях сипалися іскри зварювання. А над усією базою, мов темний спис, здіймалася вежа МЦН. Тепер уже відновлена. Після атаки її верхні секції все ще виглядали потрощеними — на металевих фермах лишалися чорні сліди вибухів, деякі балки були новішими за інші, а частину зовнішніх конструкцій ще тільки укріплювали. На нижніх рівнях техніки продовжували роботи. Величезні крани повільно підтягували нові металеві секції. Робітники у важких комбінезонах кріпили додаткові опори до фундаменту. Уздовж основи вежі вже стояли нові бетонні укріплення й броньовані секції, щоб наступного разу її не вдалося так легко пошкодити.

Але головне — вежа знову працювала. Антени нагорі повільно оберталися. По фермах бігли хвилі електрики. Інколи високо в небі миготіли слабкі сині імпульси передавачів.

Полковник стояв на оглядовому майданчику біля командного сектору й мовчки дивився вниз. Вітер колихав темний плащ за його спиною. Обличчя лишалося спокійним, але погляд постійно ковзав по базі — по техніці, по укріпленнях, по вежі. Наче він одночасно намагався контролювати все.

У небі над океаном раптом з’явилися темні точки. За кілька секунд над Січчю прокотився важкий гул двигунів. Штурмові кораблі. Їх було чотири. Вони летіли низько над водою, залишаючи за собою довгі смуги туману. Чорні корпуси були вкриті подряпинами й слідами недавнього бою.

База одразу ожила ще сильніше. На посадкових секторах забігали техніки. Загорілися сигнальні вогні. Турелі на мить повернулися в бік кораблів, а потім знову завмерли, впізнавши своїх.

Перший корабель важко опустився на платформу. Гуркіт двигунів прокотився між бетонними стінами Січі. Потім другий, за ним решта. Пара з шипінням вирвалася з посадкових опор. Повільно відкрилися десантні рампи. І звідти почали виходити бійці. Козаки в чорній броні рухалися швидко й мовчки. На шоломах темніли оселедці — старий символ, який давно вже став звичним для всіх у Січі. Деякі несли поранених. Інiі тягнули ящики зі спорядженням. На броні багатьох лишилися свіжі сліди бою.

Попереду кожного загону йшов сотник. А за ними — по троє осавулів. Вони майже одразу попрямували до командного сектору. Полковник не рухався. Лише трохи примружився, спостерігаючи, як козаки піднімаються сходами.

Вітер із океану ніс запах солі, мастила й гарячого металу. Унизу продовжувала гуркотіти Січ. Готувалася до війни.

Двері командного сектору важко зачинилися за спинами сотників. Шум Січі одразу став глухішим. Тут, усередині верхніх рівнів фортеці, усе було інакше. Менше гуркоту техніки. Менше людей. Лише приглушений гул генераторів у стінах і рідкі кроки чергових. Широкий зал командного центру освітлювався холодним світлом тактичних екранів. На стінах висіли карти секторів, траєкторії флотів і позначки систем, де вже спалахували сутички. У центрі приміщення стояв довгий металевий стіл.

Полковник чекав біля панорамного вікна. За товстим склом шумів океан. Хвилі билися об скелі далеко внизу, а над лісами Хортиці все ще стелився ранковий туман.

Сотники підійшли майже одночасно. Четверо. Усі в подряпаній броні після рейду. Осавули зупинилися трохи позаду.

Полковник повільно повернувся до них.

— Доповідайте.

Першим заговорив кремезний сотник із довгим шрамом через половину обличчя.

— Рейд на пересувну базу “Цай-Фен” завершено успішно.

Він говорив рівно та без пафосу. Як людина, яка звикла до війни давно.

— Основні генератори знищені. Ангари спалені. Частина флоту Домініону не встигла піднятися в повітря.

Один із осавулів активував проєкцію. Над столом одразу з’явилося зображення. Темна та масивна станція серед астероїдів. Ще недобудована. Навколо неї висіли каркаси нових модулів, ремонтні платформи, стикувальні ферми. Частина конструкцій усе ще палала.

Полковник кілька секунд мовчки дивився на голограму.

— Втрати?

— Є, — коротко відповів сотник. — Але мінімальні. Докладний звіт буде пізніше.

Полковник кивнув.

Інший сотник, молодший за решту, важко видихнув.

— Вони будують їх дуже швидко. Коли ми заходили в сектор — там ще половини доків не було.

— Буде ще гірше, — спокійно сказав полковник.

Він підійшов ближче до столу. Голограма відбилася в його очах синім світлом.

— Домініон будує нові бази по всьому фронту. Не фортеці чи великі станції. Саме такі вузли.