Глава 29

Глава 29

Наступний день у колонії почався важко. Після шести діб радіаційного дощу повітря стало іншим. Навіть усередині шахт і коридорів відчувався тонкий запах мокрої солі й грибного пилу. Вентиляція гуділа майже без зупинки, але це мало допомагало. Люди кашляли частіше. У тунелях стало тихіше. Навіть лайка звучала рідше.

Здавалося, що колонія завмерла і чогось чекає.

Чуб прокинувся ще до ранкового сигналу сирени. Кілька секунд він просто лежав, дивлячись у темну стелю кімнати. У грудях сиділа тупа важкість. Не біль. Уже ні. Організм сотника звик до кашлю і тієї слабкості, яка його не залишала, та вже й не залишить. Звик до того, що після кожного навантаження в легенях залишався дивний жар.

Він зробив зусилля, щоб піднятися, і повільно сів на край ліжка. Пальці кілька секунд лежали на колінах нерухомо. Потім Чуб зробив ще зусилля і важко підвівся.

За дверима коридор уже гудів кроками. Хтось сперечався. Десь лаявся Сварг — його голос неможливо було сплутати ні з ким.

Чуб мовчки натягнув взуття і вийшов у коридор. Там на нього уже чекав весь загін. Козаки хотіли дати йому трохи виспатися, тому не будили зарано. Він мовчки кивнув у їхній бік, мовляв, що він готовий, і усі вони рушили за спорядженням.

Склад зустрів їх тим самим запахом старого іржавого металу й соляного пилу. Жовті лампи під стелею миготіли через перебої генераторів. Довгі тіні від стелажів лежали на бетоні, ніби чорні тріщини. Ніхто не вагався та не ходив між рядами, роздумуючи, що брати, як минулого разу. Усі брали те саме спорядження, що й у першу вилазку. Якщо витягнуло тоді — витягне й зараз.

Сварг одразу закинув на плече свою двуручну сокиру. Неро забрав зубасту дубину. Бондар — полутораручний меч. Маркус перевірив тятиву лука. Василь Чорнота мовчки затягнув ремені на нагруднику та зробив пару випадів списом, атакуючи невидимого ворога. Аякс крутив у руках один із хопешів, перевіряючи лезо, потім він взяв точильний камінь та прийнявся доводити гостроту зброї до ідеалу. Його хвіст повільно рухався позаду, допомагаючи тримати баланс.

Десь біля входу до складу стояв Арахн та дивився у хворе небо Землі. До нього підійшов Горох, котрий вже взяв свою важку булаву, яку він тоді залишив прямо біля входу. Він теж глянув на те небо, але не затримав погляд, просто обпер булаву об землю та завмер в очікуванні інших.

Чуб затримався найдовше за всіх, бо це був його перший вихід і він ще не знав, що тут є і що йому підійде. Він повільно йшов уздовж стелажів із бронею. Тут було все: пластини, кіраси, старі нагрудники, важкі комплекти, які колись створювалися для війни, а тепер вкривалися пилом у колонії на краю світу.

Його погляд зупинився на темному панцирі з широкими плечима. Він був дуже масивний. Такий, у якому людина могла пережити майже будь-який удар. Чуб довго дивився на нього. І перед очима раптом спливло інше. Не ця колонія з цим складом, а темно-сіра броня найманців Січі. Він згадав справжню бойову броню козаків. Вона не відчувалася важкою, хоча мала композитні пластини, посилені керамікою й металом. У такій броні один козак міг тримати натиск десятків ворогів. Міг йти під шквальним вогнем і все одно продовжувати бій.

Колись він теж носив важку броню. Тоді тіло витримувало. Він міг бігти в ній цілий день і не відчувати ваги. Тепер, коли його тіло зазнало значних змін, навіть дивитися на той панцир було дивно. Чуб повільно провів пальцями по металу і відсунув обладунок назад. Сотник узяв тільки легкий комплект із мінімумом пластин. Старий та потертий, але такий, у якому ще можна рухатися без того, щоб через годину впасти від виснаження.

Потім його рука потягнулася до фальшіона. Це була стара, трохи вигнута та груба зброя з широким клинком. Не козацька шабля, до якої він звик. Але фальшіон чимось нагадував її настільки, що в грудях неприємно стиснуло.

Він закріпив меч на поясі і помітив, що Остап уже давно дивиться на нього стоячи недалеко від дверей. Мовчки. Хорунжий все розумів і без слів.

— Готові? — коротко спитав Остап.

Неро фиркнув.

— Та куди ми вже дінемось.

Сварг узяв сокиру на плече.

— Пішли вже. Поки я, бляха, не передумав і не лишив вас здихати без мене.

Попереду важко загуркотіли ворота колонії. Назовні одразу вдарив холодний вітер. Він ніс звідусюди мокрий соляний пил і той дивний кислуватий запах Солекордіса, який після дощів став відчуватися сильніше. Небо над поверхнею й досі залишалося хворобливим — рожево-зеленим, із мутними світлими плямами серед важких хмар.

Загін рушив.

Чуб одразу відчув, як холод проходить крізь легкий обладунок. Колись він би навіть не звернув уваги на таку погоду. Тепер тіло реагувало на все інакше. Вітер, втома, зайва вага спорядження — усе це він відчував з кожним кроком і кожен новий вдих здавався довшим.

Остап ішов попереду. Катана висіла на поясі. Він постійно дивився вперед, шукаючи щось поглядом. Через кілька хвилин він підняв руку й показав удалину. Крізь рожевий серпанок ледве виднілася тонка темна смуга. Стара вежа зв'язку. З цієї відстані вона виглядала маленькою, майже непомітною серед пустелі.

— Он вона, — коротко сказав Остап.

Неро пирхнув.

— Курва, та ми до неї пів дня перти будемо.

— Приблизно так, — спокійно відповів Остап.

Сварг важко фиркнув у респіратор.

— Бляха, обожнюю такі прогулянки.

Вони рушили далі.

Сіль хрустіла під ногами. Часом між плитами ще стояла рожева вода після дощів. Вітер тягнув поверхнею тонкий пил, і він постійно осідав на броні, на ременях, на масках.

Аякс пішов трохи попереду збоку. Його хвіст постійно рухався, допомагаючи утримувати рівновагу на слизьких плитах. Іноді він зупинявся на секунду, принюхувався або дивився в бік чорних заростей мертвих дерев. Павутина, яка обліпила ці дерева, не давала йому спокою. Забагато свіжих та жахливих спогадів.

Чуб мовчав майже всю дорогу. Він намагався не відставати від інших та не збивати дихання зайвими балачками.  Фальшіон важко бився об стегно при кожному кроці. І раптом він тихо хмикнув.