Глава 28

Глава 28

Дощ закінчився лише на шостий день. Колонія ще довго здригалася від його відлуння. Вода стікала десь угорі крізь вентиляційні шахти, важкі краплі зривалися із металевих балок і билися об підлогу глухими ударами. У вузьких коридорах стояв запах мокрої солі, мастила й того солодкуватого запаху Солекордіса, який завжди посилювався після таких дощів.

Остап прокинувся від далекого скреготу металу. Десь попереду вже працювали механічні ворота. Хтось кричав. Люди бігали коридорами. Колонія оживала. Він повільно сів на койці й провів долонею по обличчю. Поруч важко дихав Чуб. Його стан став трохи кращим, але шкіра все одно залишалася неприродно блідою, а під очима залягли темні тіні.

У дальньому куті барака стояв Горох. Як завжди — нерухомий. Його кам’яне тіло ледь помітно потріскувало, коли всередині рухалася енергія відновлення. Поруч на лавці Маркус мовчки перевіряв важкий буровий лом. Аякс стояв біля вузького оглядового вікна й дивився кудись у темряву колонії.

Першим заговорив Бондар.

— Судячи зі звуків, сьогодні ніхто нікуди не йде.

— І правильно, — глухо відповів Сварг, який саме заходив у барак. — Після такого, бляха, дощу зовнішні проходи завжди завалює.

На його плечах осів тонкий шар рожевої солі. Комбінезон був мокрий нижче колін, а в руках він тримав старий ліхтар.

— Біля воріт зараз повний, бляха, хаос, — продовжив він. — Вітер з поверхні, бляха, затягує всередину все підряд. Сіль, уламки, каміння, грибний, курва, пил. Якщо одразу відкрити ворота — нас, бляха, просто завалить цією хернею.

Остап повільно встав із койки.

— Значить сьогодні сидимо?

Сварг коротко хитнув головою.

— Сидіти, бляха, тут ніхто не буде. Уся, бляха, колонія зараз працює.

Він кинув погляд на Чуба.

— Ти як?

Чуб криво посміхнувся.

— Живий.

— Значить, бляха, працюватимеш теж.

— А ти вже переживав за мене?

— Менше патякай, — буркнув Сварг.

У бараці хтось тихо засміявся. Напруга останніх днів трохи відпустила. Але лише трохи.

Коли вони вийшли в головний коридор колонії, Остап одразу зрозумів, наскільки сильним був дощ. Люди рухалися всюди. Вузькі проходи були вкриті шаром мокрої солі та темного бруду. Із вентиляції сипався пил, десь іскрили кабелі, а під ногами хлюпала вода, перемішана з рожевим осадом. Колоністи тягнули важкі контейнери, розчищали проходи ломами, лопатами й саморобними механізмами. Двоє худих чоловіків знімали пошкоджену решітку вентиляції. Поряд ще двоє матюкалися, намагаючись витягнути застряглий візок із уламків.

Десь далі гуркотіли насоси. Хтось кашляв. Хтось молився. І над усім цим висів рівний гул колонії, яка після бурі знову намагалася привести себе до ладу.

Остап зупинився біля одного з оглядових вікон. За товстим склом виднілися зовнішні ворота колонії. Їх майже повністю засипало рожевою масою: сіль, каміння, уламки старих конструкцій, і щось темне між ними, схоже на шматки Солекордіса.

Навіть звідси було видно, як по поверхні тих мас повільно повзуть тонкі бліді нитки Некрогриба.

— Гарно тут у вас, — тихо кинув Бондар.

— Це ще, бляха, спокійно, — відповів Сварг. — Бували дощі, після яких зовнішні, курва, ворота відкривали три дні.

Василь підійшов ближче до скла.

— Це все вода принесла?

— Вода й вітер, — сказав Сварг. — Поверхня після бурі оживає, бляха. Особливо, курва, гриб, трясця йому.

Остап помітив Тихограя. Той стояв далі в коридорі серед колоністів. Його довге змієподібне тіло повільно звивалося між людьми, а темна шкіра ледь помітно блищала під тьмяними лампами. Світна грудна структура тихо пульсувала під тонкими пластинами тіла. Люди поруч із ним працювали мовчки, але всі постійно озиралися в його бік.

Тихограй повільно повернув голову до козаків. І знайомий голос одразу пролунав у голові Остапа.

— Сьогодні ви все одно нікуди не підете.

Голос звучав спокійно й рівно. Так, наче Остап сам подумав ці слова.

— Але це навіть добре. У нас ще є час поговорити.

Тихограй рушив коридором, і козаки мовчки пішли слідом. Він вів їх через старі технічні проходи колонії. Тут було темніше, ніж у житлових секторах. На стінах місцями виднілися старі тріщини, затягнуті рожевими прожилками Солекордіса. Чим далі вони йшли, тим тихішою ставала колонія.

Нарешті Тихограй зупинився біля величезних заварених воріт. Вони були металеві і старі, покриті товстими шарами солі. На поверхні воріт ще можна було розгледіти стерті попереджувальні знаки й цифри старого сектору. Із вузьких щілин між плитами тягнуло холодом. І слабким рожевим світлом.

Остап мовчки підійшов ближче. І почув. Десь далеко за воротами щось рухалося. Повільно. З глухим шурхотом. Наче величезна маса терлася об камінь.

Тихограй зупинився поруч.

— Ми думали, що контролюємо шахти.

Його голос тихо пролунав у головах одразу всіх.

— А потім зрозуміли, що це шахти контролюють нас.

Кілька секунд ніхто не говорив. Навіть Бондар, який зазвичай знаходив слова майже для будь-якої ситуації, мовчав, дивлячись на заварені ворота. Із тонких щілин між металевими плитами пробивалося тьмяне рожеве світло. Воно було слабким, але достатнім, щоб помітити: гриб уже давно проріс по той бік. Солекордіс ріс повільно й невпинно.

Остап провів долонею по металу. Він був холодний і мокрий. Під пальцями відчувалися дрібні нерівності, де крізь сталь уже починали пробиватися тонкі тверді прожилки гриба.

— І давно це закрили? — тихо спитав Маркус.

Тихограй не відповів одразу. Він стояв нерухомо, дивлячись кудись у глибину воріт, ніби бачив крізь метал те, що ховалося по той бік.

— П’ять років тому.

Голос знову прозвучав усередині голови Остапа так природно, що від цього досі ставало трохи моторошно. Це не було схоже на звичайний звук справжньої мови. Просто думка, яка раптом звучала в голові твоїм власним голосом.