Глава 27

Глава 27

Сад станції жив власним життям. Навіть тут, посеред холодного металу, скла й нескінченних технічних коридорів, він залишався чимось дивним. Майже неприродним. Наче уламком іншого світу, який випадково вижив серед усього цього металу, труб і лабораторій. Над садом лилося м’яке біле світло станційних ламп. Повітря тут було теплішим і вологішим. Пахло землею, листям і водою.

Юліса повільно провела долонею по широкому листю темно-зелених рослин, перевіряючи, чи не пересох ґрунт. Потім нахилилася нижче й обережно підлила воду в одну з вузьких кам’яних грядок. Вода тихо зашипіла на теплому камені. Десь угорі рівно гуділи системи вентиляції. За прозорими перегородками саду безшумно рухалися андроїди станції, і від цього все навколо здавалося ще мертвішим. Наче інший світ.

Тут було тихо. Саме через це Юліса останнім часом проводила тут усе більше часу. Бо тільки в саду можна було хоча б ненадовго забути, де вона знаходиться.

Вона повільно випросталася. Витерла мокрі руки об тканину свого плаття, до якого досі не могла звикнути. І завмерла. Двері лабораторного блоку відчинилися майже беззвучно. Начальник станції вийшов у сад повільним рівним кроком. Як завжди — ідеально спокійний. На ньому був темний довгий одяг без жодних знаків чи прикрас. Тонкі рукавички щільно обтягували пальці. Обличчя залишалося майже нерухомим.

Він зупинився за кілька метрів від Юліси і мовчки подивився на неї. Його погляд ковзнув по її волоссю, по плечах, по руках. Нижче. Повільно та без поспіху. Від цього погляду по спині пройшов холод.

Юліса відчула, як усередині все стискається. Вона давно помічала ці погляди. Ще з першого дня на станції. Ще тоді, коли їх заводили в дезінфекційні камери після прибуття. Вона пам’ятала холодне світло, воду, пару й маленький дрон, який тоді вилетів просто зі стіни та почав повільно кружляти навколо неї, заглядаючи всюди, куди тільки міг. Саме тоді їй уперше стало по-справжньому бридко від цієї станції. Пам’ятала, як уже тоді відчувала: за нею дивляться. Постійно.

Начальник станції повільно потер підборіддя пальцями. Потім спокійно сказав:

— Зайдіть до мене.

У грудях одразу стало важко. Юліса мовчки кивнула. Вона вже знала, що колись це станеться. Не сьогодні — так завтра. Не завтра — так через тиждень. Але станеться. Тому що все завжди мало свою ціну. І вона давно бачила, як він дивиться на неї.

Начальник розвернувся й пішов назад до лабораторного блоку. Юліса кілька секунд стояла нерухомо, потім повільно пішла слідом. Двері зачинилися за її спиною. І шум саду одразу зник.

У лабораторії було прохолодно. Біле світло ламп робило металеві стіни майже стерильними. Уздовж стін стояли скляні контейнери, екрани, тонкі трубки з темною рідиною всередині. Повітря пахло спиртом, металом і чимось ще. Чимось солодкуватим і знайомим. Солекордіс. Її погляд майже одразу ковзнув до конструкції в центрі лабораторії. До тієї самої моторошної істоти, що знаходилася всередині.

Начальник станції стояв біля столу й щось переглядав на екрані. Потім не обертаючись сказав:

— Зараз буде один із тих моментів, коли ви покажете, наскільки вам небайдуже життя тих, хто залишився в колонії.

Юліса мовчала. Серце билося дедалі сильніше. Він нарешті повернувся до неї. Його обличчя залишалося таким самим спокійним.

— Роздягайтеся.

Це слово вдарило всередині коротко й важко. Юліса відчула, як у грудях усе похололо.

Ось і все.

Вона знала. Готувала себе до цього. Переконувала себе, що витримає. Що просто переживе це. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася тканини плаття. Кілька секунд вона не могла змусити себе поворухнутися. Але потім усе ж повільно потягнулася до тугого корсета.

Начальник мовчки спостерігав. Без усмішки та жадібності. Без нетерпіння. І це чомусь лякало ще сильніше.

Плаття ковзнуло вниз. Юліса залишилася в тонкій світлій білизні. Холод лабораторії одразу торкнувся шкіри. Вона інстинктивно схрестила руки на животі.

Начальник станції повільно підняв руку. Ледь помітний рух убік. Повністю. Юліса заплющила очі на секунду. Потім тремтячими руками стягнула залишки одягу. І залишилася перед ним абсолютно оголеною.

Тиша в лабораторії стала майже нестерпною. Начальник станції повільно підійшов ближче. Його кроки майже не було чути.

Юліса стояла нерухомо, відчуваючи, як усередині все стискається від напруги. Хотілося прикритися руками. Відступити. Відійти хоча б на крок. Але вона змусила себе стояти. Бо знала: якщо зараз покаже страх або слабкість — стане тільки гірше.

Начальник зупинився просто перед нею. Дуже близько. Юліса відчула холодний та стерильний запах його одягу. Без жодного людського тепла. Він мовчки дивився на неї кілька довгих секунд. На обличчя, на плечі, нижче. Його очі рухалися повільно й уважно, ніби він вивчав складний механізм або рідкісний експонат, а не живу людину. Потім він підняв руку. І торкнувся її грудей. Юліса різко здригнулася. Пальці крізь тонку рукавичку були холодними. Майже крижаними. Вона відчула, як по тілу пройшла хвиля огиди, але не поворухнулася.

Начальник станції повільно провів долонею вище, потім нижче, уважно спостерігаючи за її реакцією. Його дихання залишалося рівним і спокійним. Без жодної зміни. Він навіть не кліпав.

Юліса відчула, як починають тремтіти ноги. У голові вже крутилися найгірші думки. Вона чекала, що буде далі. Готувалася терпіти.

Начальник обійшов її повільним колом. Його пальці ковзнули по її спині. По талії. Знову нижче. Юліса мимоволі затримала подих. Потім відчула холодний дотик між ніг. І у ту ж секунду все всередині скрутило від приниження й огиди. По щоці покотилася сльоза. Вона міцно заплющила очі. Не через біль. Через те, що хотілося зникнути. Провалитися крізь підлогу та не відчувати цього. Не стояти тут. Але вона стояла. Тремтіла, мовчала і терпіла. Бо вибору не було.

Начальник станції ще кілька секунд залишався позаду. Потім прибрав руку. Юліса чекала продовження. Чекала найгіршого. Саме тому, коли він заговорив, вона здригнулася від несподіванки.