Хоругва Землі

Глава 26

Наступний ранок у колонії почався важко. Соляний дощ не припинився. Навіть тут, глибоко під землею, його наслідки відчувалися всюди. Старі вентиляційні системи гуділи сильніше, по трубах безперервно стікала вода, а в деяких секторах стіни вже вкривалися новими рожевими кристалами. Колонія повільно змінювалася разом із поверхнею.

Остап прокинувся ще до сигналу підйому. У бараці стояла напівтемрява. Частина козаків уже не спала. Неро сидів на краю койки й мовчки перевіряв важкий шахтарський молот. Маркус перевіряв кріплення на старому шахтарському ліхтарі. Верба тихо розмовляв із Назаром біля дальньої стіни.

Аякс нерухомо стояв біля дверей. Його погляд був спрямований кудись у металевий коридор за бараком.

— Ти знову щось чув? — тихо спитав Остап, підводячись.

Аякс відповів не одразу.

— Вночі.

— Що саме?

Людововк повільно повернув голову.

— Шкреблося за стіною.

Неро фиркнув.

— Тут уся колонія шкребеться.

— Не так.

Остап помітив, що Аякс напружений сильніше, ніж після поверхні. Навіть тоді, під час бою з різьбарями, він не виглядав настільки зібраним. Наче зараз ворог був ближче.

Двері барака розійшлися. Усередину зайшов Сварг.

— Виходимо, бляха.

Ніхто не став перепитувати. За кілька хвилин уся сотня вже рухалася коридорами колонії вниз, до шахтних рівнів. Сьогодні людей у колонії стало більше. Остап одразу це помітив. Люди поспішали між секторами, тягнули контейнери, переносили обладнання, сперечалися між собою. Десь удалині безперервно працювали вантажні платформи. Але попри весь рух у повітрі висіло щось тривожне. Напруга. І вона відчувалася навіть сильніше, ніж учора.

Коли вони спустилися до основних шахт, Остап зрозумів чому. Люди говорили про Пастиря. Тихо. Пошепки. Наче боялися, що їх почують. Повз козаків пройшли двоє старих шахтарів у брудних комбінезонах.

— Кажу тобі, його бачили біля нижніх тунелів...

— Заткнися ти...

— А як тоді поясниш зникнення?..

Сварг різко зупинився. Обоє шахтарів одразу замовкли.

— Вам, бляха, що, роботи мало? — холодно спитав він.

Ті мовчки опустили очі й швидко пішли далі. Неро провів їх поглядом.

— То вони реально вірять у цю хрінь?

— Коли, бляха, люди роками зникають у шахтах, вони починають вірити, курва, в різне, — відповів Сварг.

— А ти?

Сварг навіть не озирнувся.

— Я, бляха, вірю в те, що бачу.

Шахти зустріли їх тим самим важким гуркотом. Гігантська підземна порожнина жила власним життям. Скреготіли бурові установки, рухалися контейнери, миготіли ліхтарі між соляними стінами. Але сьогодні тут було більше охоронних перегородок. І більше заварених тунелів.

Остап помітив нові металеві листи на кількох проходах униз. Свіжі. Їх поставили зовсім недавно.

— Щось сталося? — спитав він.

Сварг коротко кивнув.

— Уночі, курва, знову пропав робітник.

Після цих слів навіть Неро перестав бурчати. Чуб повільно підняв голову.

— Де?

— Нижній, бляха, сектор переробки.

— Тіло знайшли?

Сварг мовчки подивився вниз у шахту.

— Ні.

Роботу почали майже одразу. Цього разу сотню розділили на кілька груп. Частина працювала на верхніх пластах солі, інші допомагали переносити контейнери до переробних платформ.

Остап працював разом із Бондарем, Аяксом, Горохом і Вербою. Сіль тут була твердою, мов камінь. Після кожного удару інструментів у повітря здіймався рожевий пил. За кілька годин усі вкрилися ним настільки, що комбінезони втратили свій сірий колір.

Час від часу Остап ловив себе на тому, що дивиться вниз. Туди, де за металевими перегородками починалися старі тунелі. Темні, тихі та майже повністю зарослі рожевими кристалами. І що довше він дивився туди, то сильніше здавалося, що в темряві щось рухається. Потім пролунав різкий і короткий крик. І одразу обірвався. Уся шахта завмерла.

Остап різко обернувся. Крик долинув із нижнього сектора. Звідти, де працювала одна з бригад біля старих тунелів. Люди вже бігли туди. Сварг першим перестрибнув через рейки й кинувся вниз металевими сходами. Козаки, що працювали в сусідніх проходах і почули крики, одразу рвонули слідом.

Унизу панував хаос. Контейнери стояли просто посеред проходу, кілька шахтарів кричали один на одного, а біля стіни лежав перекинутий ліхтар.

— Що, бляха, сталося?! — гаркнув Сварг.

Один із робітників важко дихав, показуючи тремтячою рукою в темний прохід між кристалами.

— Воно... забрало його...

У шахті стало тихо. Остап повільно повернув голову. На солі біля проходу тягнувся широкий слід. Наче щось велике протягнули в темряву нижніх тунелів. Остап повільно підійшов ближче до проходу. Слід був свіжий. Широкі смуги тягнулися крізь рожевий пил і дрібні кристали солі просто в темряву закритого тунелю. Місцями на підлозі залишилися подряпини, ніби людина намагалася впиратися руками в землю, поки її волокли всередину. Поруч лежав тріснутий шахтарський шолом. Усередині ще тремтіло жовте світло ліхтаря. Бондар мовчки підняв його й поклав біля стіни.

Один із робітників нервово ковтнув.

— Я ж казав... казав, що воно повернулося...

— Закрий, бляха, рота, — різко кинув Сварг.

Але навіть він зараз виглядав напруженим. Його погляд не відривався від темного проходу.

Верба присів біля сліду. Провів пальцями по солі. Потім насупився.

— Тут щось важке пройшло.

Аякс повільно опустився поруч. Принюхався. І одразу застиг.

Остап помітив, як напружилися м’язи на його шиї.

— Що? — тихо спитав він.

Аякс не відповідав деякий час. Його погляд був спрямований у темряву тунелю.

— Кров.

Він принюхався і додав.