Глава 24

Глава 24

Сон не приходив. Остап уже кілька разів заплющував очі, намагаючись змусити себе хоча б трохи відпочити, але варто було провалитися в напівдрімоту, як перед очима знову спалахували уривки поверхні: сіль, чорні провалля між руїнами, павучі лапи, що вискакували з темряви, сухий хруст панцирів під ударами, крики, пил, важке дихання в респіраторі. Організм вимагав сну, але мозок уперто не хотів заспокоюватися.

У бараці стояв напівморок. Більшість ламп уже перевели в нічний режим, тому приміщення освітлювали лише кілька тьмяних жовтих смуг під стелею. У такому світлі металеві стіни здавалися старими й брудними, а довгі ряди койок тонули в густих тінях.

Десь неподалік хтось важко сопів уві сні. За перегородками глухо працювала вентиляція. Іноді крізь товсті стіни долітав металевий гуркіт далеких механізмів колонії, але навіть ці звуки зараз відчувалися приглушеними, ніби весь комплекс повільно засинав разом із людьми всередині.

Остап повільно сів на койці й потер долонями обличчя. Марно. У голові все одно продовжувала крутитися сьогоднішня вилазка. Павуки. Тіла. Постріли. Крики. А ще — те дивне відчуття після голосу Тихограя, яке досі не відпускало десь глибоко всередині.

Він важко видихнув і, щоб не лежати без діла, підвівся з койки. Холодна підлога ледь помітно вібрувала під ногами від роботи насосів і старих генераторів колонії. Остап повільно пройшов між рядами сплячих людей, стараючись нікого не розбудити.

Дем’ян спав уривчасто й неспокійно, час від часу здригаючись уві сні. Назар лежав на спині, закинувши руку на очі. Аякс узагалі не зняв частину спорядження й просто сидів біля стіни з заплющеними очима, схрестивши лапи на грудях. Важко було зрозуміти — спить він чи просто завмер без руху.

Остап уже хотів повернутися назад до своєї койки, коли помітив у дальньому куті барака нерухому темну постать. Горох. Той стояв біля старої вентиляційної решітки майже без руху. Лише тьмяне світло ламп іноді ковзало по його темній кам’яній шкірі, по природних тріщинах і напливах, що скидалися на застиглу породу. Він навіть не сидів. Просто стояв у напівтемряві, опустивши голову, ніби слухав щось далеко за межами цього барака.

Остап підійшов ближче.

— А ти чого не спиш?

Горох повільно повернув голову в його бік. У темряві його жовті очі здавалися майже згаслими, лише іноді в них проступав тьмяний бурштиновий відблиск.

— Ми не спимо так, як люди.

Голос у нього був низький і трохи глухий, наче слова проходили крізь камінь. Остап сперся плечем на металеву перегородку поруч.

— А як тоді відновлюєтесь?

Кілька секунд Горох мовчав. Потім повільно провів долонею по стіні барака.

— Камінь пам’ятає тепло.

— І віддає його назад.

Остап криво всміхнувся.

— Нічого не зрозумів.

На обличчі Гороха майже ніколи не з’являлися емоції, але зараз у його голосі промайнуло щось схоже на стриману насмішку.

— Наш організм працює повільніше.

— Коли люди сплять, ми просто завмираємо.

— Тіло стає... тихішим.

Він на мить замовк, підбираючи людські слова.

— Усередині сповільнюються всі процеси.

— Думки. Пам’ять. Воля.

— Ми можемо стояти так годинами.

Остап ще раз глянув на його нерухому постать. Тепер ставало зрозуміло, чому кілька разів під час переходів Горох міг просто сісти біля стіни чи каменя й завмерти абсолютно без руху, ніби якась статуя.

— Чесно кажучи, звучить навіть краще за людський сон.

— Не завжди.

— Чого так?

— Нас важче розбудити.

Остап тихо хмикнув. Кілька секунд вони стояли мовчки, слухаючи глухий шум вентиляції. Потім Остап повільно провів долонею по потилиці й видихнув:

— Я теж сьогодні не можу заснути як нормальна людина.

Горох нічого не відповів, але Остап і не чекав від нього якихось правильних слів.

— Події занадто швидко пішли, — тихіше продовжив Остап. — Поверхня... павуки... Тихограй... тепер ще й нова вилазка. Відчуття, ніби за кілька днів пройшов цілий місяць.

Горох трохи нахилив голову.

— Так буває після бою.

— Може й так.

Остап замовк, дивлячись кудись у тьмяну підлогу. Потім раптом усміхнувся краєм рота.

— До речі... ми ж навіть нормально не говорили.

— Я майже нічого про тебе не знаю.

— Хто ти взагалі такий і як опинився серед козаків?

Горох довго мовчав. Настільки довго, що Остап уже подумав, що відповіді не буде. Але потім маленький кам’яний воїн повільно опустився на низький металевий ящик біля стіни.

— Це довга історія.

Остап теж сів навпроти.

— Та сьогодні зі сном у нас обох не склалося.

Горох кілька секунд дивився кудись у темряву барака. Він мовчав, ніби згадував, із чого взагалі почати. А потім заговорив. За роки серед людей його мова стала набагато кращою, ніж у перші місяці на Січі, але іноді він усе одно надовго замовкав перед якимись словами. Не тому, що не знав їх. Швидше через те, що людська мова погано підходила для речей, до яких звик його народ.

Горох сперся ліктями на коліна й повільно провів долонею по шорсткій кам’яній поверхні передпліччя.

— Мій народ називає себе Діти Ворграна.

— Ворграна?

Горох кивнув.

— Так звали того, хто створив перший камінь.

Остап мовчки чекав продовження.

— За нашими легендами, Воргран піднявся з надр світу ще тоді, коли планета була розпеченою й м’якою. Він навчив перших із нас копати глибше, ніж будь-хто інший, і сказав одну річ... — Горох на мить замовк. — «Камінь повинен триматися землі. Те, що летить — завжди падає».

Остап тихо хмикнув.

— Тобто ви навіть у космос самі не літали?

— Ні.

— Жодного разу?

— Ні

Остап якийсь час мовчав.

— Дивно це.

Горох спокійно похитав головою.

— Для вас дивно жити без польотів.

— Для нас дивно добровільно відриватися від землі.