Глава 22

Глава 22

Тихограй не зайшов, як звичайна істота, — він з’явився. Не було звуку руху, не було зміни повітря, не було навіть тієї короткої затримки, коли присутність ще не усвідомлена, але вже відчувається. Його голос виник одразу всередині — глухо, холодно, без напрямку, без джерела, так, що кожен у приміщенні відчув його одночасно, ніби думка, яка не належала нікому з них.

— Я очікував іншого.

Тиша після цих слів не була порожньою. Вона стиснулася. Дем’ян Верба стояв, трохи зміщений у бік, пов’язка на оці вбирала світло, роблячи половину обличчя ще жорсткішою. Назар поруч напружив плечі, але не відвів погляду. Чуб лежав, важко дихаючи, і навіть цей звук тепер здавався чужим у цій тиші.

— Я думав, ми домовилися, — голос Тихограя не змінювався, але щось у ньому ставало щільнішим. — Думав, ви розумієте наслідки. Думав, ви не будете робити настільки непродумані кроки.

— Він не проживе і пари днів, — додав він спокійно.

Без жалю. Без паузи.

— І піде на корм грибу.

Слова кобзаря лягли важко, але в них не було загрози. Тільки факт.

— Хіба що, — продовжив він після короткої паузи, — ваш загін зробить немислиме…

— І повернеться.

— Не з пустими руками.

Верба повільно вдихнув. Не різко і не показово, просто так, щоб голос, коли він заговорить, не зірвався.

— Козаки повернуться.

Слова прозвучали рівно, без виклику.

— Ми тримаємо слово.

Назар кивнув, не дивлячись на нього.

— Завжди.

Настала пауза, і Тихограй, уже не словами, а відчуттям, вказав на Чуба. Це не був рух. Не жест. Але кожен зрозумів, куди спрямована його увага.

— Я бачу, як ви тримаєте слово.

Дем’ян стиснув щелепу. На мить у ньому щось хитнулося, але він не відступив.

— Вони повернуться, — повторив він, уже тихіше, але твердіше.

Назар зробив крок уперед.

— Сотник зламаний, — сказав він рівно, дивлячись перед собою. — Він уже не той, яким був.

Це не звучало як звинувачення. Але й не як виправдання.

— Але це не означає, що ми не тримаємо слово.

Тихограй мовчав. У цій мовчанці щось повільно тиснуло зверху.

— Не означає, — додав Назар, — що ми не зробимо того, що повинні.

Чуб поворухнувся. Ледь. Наче тіло саме намагалося згадати, як це — рухатися. Його голос, коли вирвався, був хрипкий та сухий.

— Поховав як належ…

І обірвався.

Тихограй не відповів одразу. Його присутність не зникла. Вона залишалася, розтягнута між ними, як напруга, яка не спадає навіть тоді, коли всі мовчать. Десь у глибині приміщення тихо клацнуло. Звук був чужий у цій розмові. Різкий. Механічний. Усі одночасно повернули голови. Ще один клац. І тоді пролунав короткий, глухий сигнал — не гучний, але достатній, щоб розрізати повітря. Тихограй на мить замовк, а потім його увага різко змінилася.

— Цікаво, — сказав він тихо.

І це «цікаво» вже не було про них. Дем’ян напружився.

— Що?

Але відповіді не було одразу. Почувся ще один короткий і чіткий сигнал. Після нього Тихограй знову заговорив.

— Можливо… — пауза, — вам і пощастить.

Це прозвучало дивно. Не як підтримка. Як констатація того, що сталося щось поза їхнім контролем.

— За мною.

Цього разу це було не прохання. І вони рушили. Коридори колонії зустріли їх глухим металевим відлунням кроків і тим самим важким повітрям, у якому завжди відчувалася присутність гриба — не запахом, а тиском, що сидів десь у грудях і не давав дихати на повну. Світло ламп було нерівним, з провалами, де тіні ставали густішими, ніж темрява зовні, і саме в цих провалах рух Тихограя відчувався найсильніше — як щось, що не має форми, але проходить крізь усе.

Вони йшли швидко. Без розмов. Дем’ян тримався трохи попереду, Назар — поряд, час від часу кидаючи погляд назад, на барак, у якому лишили Чуба, але думка про нього не відпускала. Кожен крок звучав чіткіше, ніж зазвичай, ніби сама колонія слухала разом із ними.

Тихограй не обертався. Його не треба було бачити, щоб розуміти, куди рухатися. Його голос, приглушений, але точний, вів їх короткими командами, які виникали просто в голові, без звуку.

— Швидше.

Металеві двері попереду були закриті, але вже коли вони підійшли, механізм почав оживати. Старі шестерні загарчали, і вузька смуга світла прорізала темряву стику. Двері повільно розійшлися, випускаючи затхле, холодніше повітря з коридору за ними.

Оглядовий екран стояв збоку — вбудований у стіну, затертий, з тріщинами по краях, але робочий. Поверхня світилася тьмяно, показуючи зовнішній периметр.

Тихограй зупинився перед ним і на мить усі побачили те саме. Силуети. Спочатку — просто тіні на тлі блідої, розмитої поверхні. Потім — рух. Нерівний. Важкий. Згодом стало видно, що це вони.

Загін стояв біля воріт. Не так, як виходили. Фігури були зламані. Плечі опущені. Рухи повільні. Бруд на броні і комбінезонах лежав товстими шарами, ніби вони пройшли не просто крізь пустелю, а крізь щось, що намагалося їх затримати, втримати, роздерти.

За ними — темрява. Перед ними — стіна. І між цим — вони.

— Відчиняй, — тихо сказав Назар.

Але двері вже рухалися. Механізм загарчав гучніше. Метал скреготнув і замки відпустили. Ворота почали повільно розходитися. Дуже повільно. Кожна секунда тягнулася довше, ніж мала б. Коли щілина стала достатньою, вони рушили.

Першим зайшов Сварг. Його масивна постать виглядала ще важчою, ніж раніше. Кроки глухо били по металу, залишаючи після себе відбитки пилу і бруду. На броні — подряпини, глибокі, деякі ще темніли свіжим.

За ним — Остап. Його обличчя було закрите пилом, але очі залишалися тими самими — зібраними, холодними, уважними. Він не озирався. Не дивився по сторонах. Йшов прямо. Далі — інші.

І Горох.

Він ніс тіло. Перекинуте поперек обох плечей, щоб вага лягала рівно. Рука тримала міцно, але без ривків, так, щоб тіло не з’їжджало під час руху. Булава висіла в іншій руці, опущена, але готова піднятися в будь-який момент.