Глава 21

Глава 21

Вони йшли по слідах, і цього разу сам рух перестав бути пошуком — він став прямим слідуванням за чимось, що не приховувалося. Соляний варан не обережничав. Він не тікав і не маскувався. Його вага ламала поверхню, продавлювала кірку, залишала за собою глибокі, рвані западини, у яких ще зберігався слід сили, що пройшла тут нещодавно. У цих відбитках було щось вперте, впевнене, як у хижака, який не має рівних у своїй території.

Простір змінювався поступово, але тіло це відчувало з кожним кроком. Повітря ставало густішим, важчим, соляний пил уже не просто осідав — він липнув до шкіри, до тканини, до внутрішньої сторони масок. Кожен вдих залишав після себе відчуття, яке не проходило одразу.

Павутини ставало більше. Вона вже не висіла окремими шматками. Вона зросталася із простором. Стовпи, дерева, уламки металу — усе було з’єднане між собою щільними, товстими волокнами, що тягнулися в різні боки, перетиналися, накладалися одне на одне, створюючи багатошарові структури, крізь які світло проходило уривками, розбите й приглушене. Вітер торкався їх, але не міг зрушити повністю. Волокна лише трохи зміщувалися, повільно і важко — вони були щільні, липкі, натягнуті, як троси.

Десь далеко почулися гризи. Вони не вили і не гавкали, а видавали короткі, рвані звуки, які не можна було сплутати ні з чим іншим. Зграя не була поруч, але вона була достатньо близько, щоб це не ігнорувати.

І ще був інший звук. Сухе, ледь чутне клацання з різних боків. Це відбувалося постійно.

Горох злегка змістив булаву на плечі, поправив хват. Погляд навіть не підняв. Він не реагував на звуки так, як інші — ні напруження, ні тривоги. Тільки готовність, яка сиділа глибше за страх.

Арахн рухався вище, серед гілок і павутиння, майже зливаючись із цим середовищем. Його кінцівки лягали точно, без зайвого шуму, але тепер у його русі не було тієї плавної впевненості, що була раніше. Він зчитував це місце, і те, що він зчитував, не давало спокою.

Сварг заговорив тихо, але так, щоб почули всі:

— Той, бляха, розумник, про якого я казав… той, що ще пам’ятав, як це, курва, місце називалось…

Перш ніж договорити, його погляд ковзнув угору, по шарах павутини.

— Казав, бляха, що тут і до всього цього були зони, де все затягувало дзьобаним павутинням. Що павуки тут, бляха, завжди були.

Сварг окинув поглядом дерева, які були укутані товстими шарами павутиння.

— Мерзенні курви.

Він провів пальцями по одному з волокон. Воно навіть не прогнулося.

— Але це…

Його пальці зупинилися.

— Це вже, бляха, інше.

Вони не сповільнювалися, але крок став коротшим і точнішим. Тіло саме підлаштовувалося під те, що відбувалося навколо. Ніхто не говорив зайвого. Зброя трималася не напоготові — вже в роботі.

Попереду почали з’являтися уламки. Спочатку дрібні. Розсипані фрагменти, які втратили форму і сенс. Потім більші — частини конструкцій, перекошені, врослі в сіль, із рваними краями, де метал колись піддавався навантаженню, а тепер просто застиг у зламаному стані.

Тоді Остап знову побачив її. Вежа. Тепер вона не губилася у відстані — вона стояла перед ними. Висока. Металева. Перекошена, але не зламана. Каркас був з’їдений часом і середовищем. Метал місцями почорнів, місцями вкрився тріщинами, де сіль в’їлася глибше, ніж будь-яка корозія. Уздовж однієї сторони тягнулася драбина — відкрита, груба, з перекладинами, що вже не тримали однакової форми. Деякі були погнуті, деякі зникли зовсім, залишивши лише порожні місця, де колись тримався крок.

Верх губився у рожевій млі. Але там було щось інше. Повітря навколо верхньої частини ніби тремтіло. Не від тепла. Це було глибше. Сам простір там виглядав нестабільним, як щось, що не витримує власної насиченості.

Прилад на грудях Остапа дав короткий, різкий тріск. Рівень радіації. Там, угорі, він не просто підвищувався — він був смертельним. Остап дивився туди довше, ніж потрібно. Його погляд затримався на драбині, на перекошених секціях, на точках, де можна було б піднятися. Щось промайнуло в голові. Можливо це був розрахунок, або якийсь варіант. Можливість. Але решті він нічого не сказав. Просто перевів погляд уперед і рушив.

Вони пішли швидше. Десь далеко глухо прокотилося. Не як грім, а якось глибше.

Сварг коротко сказав:

— Радіаційний, бляха, дощ.

Вираз його обличчя став серйозним, але крізь захисну маску цього ніхто не помітив.

— Якщо, бляха, накриє — назад можна не вертатися. До наступного, бляха, скидання їжі не доживемо.

Він глянув на сліди варана.

— Треба швидше, курва.

Вони прискорилися. Не бігли, але темп став іншим. Десь високо, поза їхнім полем зору, щось рухалося. Маленьке, тихе і металеве. Дрон. Він ковзав у повітрі майже беззвучно, тримаючись на відстані, достатній, щоб не привертати уваги. Його сенсори були спрямовані вниз. Він дивився, записував, просто чекав.

І саме в цей момент сталося те, що далеко звідси побачила Юліса.

Це не було гучно. Не було різко. Просто Климент був — і перестав бути там, де був секунду тому. Він не видав ні крику, ні попередження.

Павутина.

Вона вдарила з боку, з темряви між деревами, щільним клубком, який розгорнувся вже в польоті. Вона обхопила його корпус і руки, притиснула до себе, і в ту ж секунду щось важке, швидке смикнуло назад. Його ноги ще торкалися землі. А через мить він уже ковзав. Тіло пішло вбік, у тінь, але в цей момент його палець стиснув спуск арбалета. Болт різко зірвався і влетів угору.

Пролунав глухий удар. Арахн здригнувся. Болт влучив у його нижню кінцівку, відбився, залишивши лише звук і коротку вібрацію по всьому його тілу. Він навіть не пошкодив поверхню — хітин витримав, як метал. Але цього було достатньо. Він побачив, як Климента різко смикнуло вниз. Він не міг нічого крикнути решті. Без маски-перекладача його б не зрозуміли й навіть не почули б. Часу спускатися не було. Думати — теж. Рух почався одразу. Швидше, ніж вони могли б зреагувати. Він рвонув вище, по стовбурах дерев та по павутині. Він бачив, куди тягнуть побратима. Місце між деревами де скупчення павутини було більше, ніж будь-де навколо. Гніздо. Його кинули туди, до рухомої маси дрібних тіл. Білих і темних, з рожевим відтінком. Вони вже ворушилися навколо Климента, Арахн розумів, що часу мало і прискорився. Швидкість, із якою він рухався була вражаючою. На такій шаленій швидкості він раптово побачив… пастку. Вона не виділялася. Не блищала і не ловила світло. Вона була натягнута між стовбурами — там, де простір здавався чистим. І він влетів у неї на повній швидкості.