Глава 18

Глава 18

Ворота за їхніми спинами зійшлися повільно та важко, з глухим ударом, що прокотився по металу і згас десь глибоко всередині конструкції. Світ, який був позаду, зник і перед ними відкрився інший.

Повітря було зовсім іншим і вдарило відразу різко так, що кожен це відчув. Воно вдарило не болем, а сухістю та жорсткістю. Сіль стояла в ньому тонким пилом, який не було видно одразу, але він осідав на губах, на язиці, в горлі. Кожен вдих залишав після себе гіркий та металевий присмак.

Під їхніми ногами хруснуло. Поверхня не була землею в звичному сенсі. Це був шар, який колись нею був, але давно змінився. Сіль зрослася із ґрунтом, перетворила його на щось інше — тверде місцями, ламке в інших. Кроки залишали сліди не завжди. Іноді підошва просто ковзала по щільній кірці, іноді провалювалася у сипучий шар, що одразу зсувався назад.

Рожевий відтінок був усюди. Він не був яскравий, не був кислотний.  Цей відтінок був приглушений, наче вигорілий, але постійний. Він лежав на поверхні, на уламках, на дереві, на металі, на кістках. Навіть повітря, якщо дивитися далеко, здавалося трохи забарвленим.

Попереду розливалося велике та пласке озеро. Його поверхня майже не рухалася і воно виглядало неприродно спокійно. Лише іноді по ній проходив легкий подих вітру, і тоді по рожевій гладі розходилися тонкі хвилі, які одразу гасли, не доходячи до берега. Вода виглядала густішою і важчою, ніж мала б бути.

Берег не мав чіткої межі. Сіль тут виходила назовні грубими наростами, що тягнулися до самої води. Між ними пробивалися темні та викривлені корені дерев. Ці дерева стояли рідко, вони вже не утворювали лісу, тільки нагадували про нього. Стовбури були перекручені, місцями роздуті, з тріщинами, в які в’їлась сіль. Частина стояла голою, без жодного листя — чорні силуети, що різали небо. Інші ще тримали важкі на вигляд, темні й щільні залишки. Це вже не було схоже на звичне листя. Воно не шелестіло, воно трималося, як щось мертве, що відмовилося впасти.

Усюди між гілками висіла павутина. Не тонка і не легка на вигляд. Вона тягнулася цілими пластами, злипалася у щільні шари, провисала під власною вагою. Місцями вона збиралася у клубки, як старе полотно, яке ніхто не чіпав роками. Вітер рухав її повільно, від цього вона виглядала ще важчою.

Подекуди все ще стояли старі стовпи електромережі. Деякі — під кутом. Деякі — вперто рівно, всупереч часу. Метал почорнів, потріскався, але не розсипався. Проводи давно обірвалися. Вони звисали вниз, заплутані в павутинні та злиплі в одну масу.

У цьому місці не було тихо. Вітер проходив крізь усе це, чіпляв павутину, облизував стовбури, моторошно шурхотів по солі. Десь далеко тихо рухалася вода, але жодного звуку життя, до якого звикла людина, не було.

Жодного.

Остап першим ступив уперед. Крок був обережний, але впевнений. Він не зупинився після нього. Десь далеко, крізь рожеву млу, вирізалась тонка вертикаль. Висока металева конструкція — щогла чи стара вежа зв’язку. Вона стояла самотньо, трохи перекошена, але не зламана. Її верх губився в серпанку, лише темний силует різав горизонт. Остап затримав на ній погляд довше, ніж на всьому іншому, потім рушив далі.

Інші пішли слідом. Стрій зібрався без команд, сам по собі. Відстань між ними стала меншою. Плечі вирівнялися. Це було не рішення і не реакція — звичка. Те, що в них не вибити ні часом, ні втратами.

Аякс ішов попереду, трохи зміщений вліво. Його погляд постійно рухався — від горизонту до ближніх дерев, від землі до павутини над головою. Лапи тримали хопеші так, щоб у будь-який момент піти в рух.

Арахн ковзав нижче, ближче до поверхні. Його кінцівки майже не видавали звуку. Він не дивився вдалечінь — він читав землю. Кожну зміну фактури. Кожну тінь. Павутина над ними притягувала його увагу занадто сильно. Волокна були товсті та сильно натягнуті, місцями злиплі в цілі полотна. Таке не плетуть дрібні істоти. Усередині щось стислося, підказуючи небезпеку, але сказати так, щоб його зрозуміли, він цього не міг.

Горох йшов рівно, не прискорюючись і не сповільнюючись. Булава лежала на плечі. Рука тримала її легко. Його погляд був заглиблений у своє. Це місце не викликало в нього нічого — ні страху, ні цікавості. Просто ще одна ділянка. Він бував і в гірших місцях.

Маркус ніс лук так, щоб не зачепити тятиву. Пальці час від часу торкалися дерева, перевіряли, чи все на місці. Його рухи залишалися зібраними, але дихання стало глибшим. Василь тримав спис вертикально. Його очі рухалися швидко, від об’єкта до об’єкта. Шрам різко читався навіть крізь прозорий пластик захисної маски. Неро ступав важче, але кожен його крок був контрольований. Широкі плечі були трохи розгорнуті, а корпус вільний. Він дивився прямо, але бачив і боки. Бондар ішов поруч із Кліментом. Не дивився на нього постійно, але раз за разом коротко перевіряв.

Сварг тримався позаду. Його погляд не був напруженим. Він дивився на це місце так, як дивляться на те, що вже колись бачили.

Вони йшли. І чим далі вони заходили, тим більше простір починав показувати, що тут сталося. Спочатку вони побачили окремі кістки. Вони вросли в сіль, виглядали тонкими та вибіленими часом. Деякі стирчали назовні, як уламки, інші лежали напівзанурені, і тільки частина виступала на поверхню.

Потім їм стали траплятися цілі скелети. Частина з них була людська зі звичними пропорціями та знайомою формою. А ось інші — ні. Ті мали довші кінцівки та викривлені хребти, черепи з витягнутими щелепами, а в них зуби, що не виглядали людськими.

Один скелет лежав майже посеред їхнього шляху. Його грудина була розкрита. Ребра розійшлися в різні боки, ніби їх розсунули зсередини, частина кісток була покрита темним нальотом, що в’ївся глибше, ніж сіль.

Сварг кинув короткий погляд і сказав рівно:

— А ось, бляха, і ті, хто виходив сюди до вас.

Ніхто не зупинився, але кожен це побачив, і кожен запам’ятав.