Глава 17

Глава 17

Небо на Аресі сьогодні було похмурим. Над океаном стояло важке повітря, насичене вологою і сіллю. Вітер йшов по воді, гнав хвилю до берега Хортиці, де вона розбивалася об темний ґрунт і коріння дерев, що виходили майже до самої води.

Січ стояла, вгризшись у поверхню. Масивні конструкції з металу й композитів, укріплені шарами броні, обвішані турелями, антенами та різними сенсорами. Навколо — периметр: ряди бар’єрів, автоматичні гармати, спостережні вежі. Далі — схили острова, що спускалися до океану, і ліс, який підходив майже впритул до укріплень. Простір був відкритий, але живий — і кожен рух у ньому читався одразу.

Козаки працювали злагоджено: тягнули важкі модулі укріплень, закріплюючи їх у ґрунті, перевіряли турелі, знімали обшивки, лазили усередину, підтягували вузли, змащували механізми. Інші укладали кабелі, запускали генератори, перевіряли енергоканали. Їхні рухи були швидкі та відточені, без зайвого — кожен знав, що робити.

Острів не готувався «про всяк випадок». Тут чекали нападу. Це  відчувалося у всьому — у темпі роботи, у коротких командах, у поглядах, які раз у раз дивилися у небо.

На одній із платформ стояв полковник у сірій формі, яку носили всі бойові загони козаків Січі. Його обличчя було вкрите пилом, але погляд залишався чистим і зібраним. Він дивився на периметр навколо, на роботу, яка робилася так швидко, як могла, але все одно не достатньо, на небо, з якого кожну мить могла початися ворожа атака. Він фіксував все, на що дивився, не затримуючи погляд довго ні на чому.

Поруч чекали двоє техніків. Вони були значно молодші, у легших комбінезонах, із планшетами, з відкритими інтерфейсами прямо перед очима. Вони мовчали, поки він не повернувся до них.

— Треба спорядити кораблі, — сказав полковник рівно. — Легкі. Розвідувальні.

Техніки переглянулися. Один одразу відкрив схему, провів пальцями по проєкції.

— Які параметри пошуку?

— Усі відомі системи, — відповів полковник. — Планети з атмосферою. І ті, де є що видобувати.

Другий технік втрутився, швидко, трохи напружено:

— Пане полковнику, це великий об’єм. Потрібні зонди дальнього сканування, автономні блоки збору даних, відеофіксація. Якщо запускати по всіх напрямках — нам доведеться перерозподіляти ресурси з оборонного контуру.

Він замовк та глибоко вдихнув повітря ротом, потім шумно видихнув через ніздрі і майже з сумом сказав.

— І це займе час.

Полковник навіть не змінився в обличчі.

— Скільки.

Технік пробігся очима по розрахунках.

— Якщо без скорочення параметрів… місяці. Може більше.

Вітер проходився по платформах, зачіпав відкриті елементи техніки, гнав вологе повітря крізь конструкції.

Полковник дивився кудись у горизонт.

— Починайте.

Слово було сказано коротко та без сумнівів. Техніки мовчали мить.

— Це… — почав один, але замовк під його поглядом.

Полковник перевів на нього очі.

— Скільки б це не тривало, — сказав він тихіше, але жорсткіше, — я їх не залишу.

Він затягнувся зі своєї люльки, яка, здавалося, ніколи не гасла, бо коли його хтось бачив, з неї завжди йшов димок.

— Робіть усе, що потрібно.

Це вже прозвучало як наказ, який не було сенсу обговорювати чи заперечувати. Техніки віддали честь і відійшли, уже на ходу відкриваючи нові схеми, викликаючи інженерні групи та передаючи накази далі.

Полковник залишився стояти наодинці.

Вітер знову пройшовся по базі. Десь за межами укріплень океан вперто бив у берег, раз за разом, без пауз і без зміни ритму. Ліс за периметром жив своїм життям — шумів, дихав, рухався у вітрі. Йому не було діла до війни, чи пошуків зниклих, та до людей взагалі. Він просто був.

У внутрішніх рівнях Січі ритм роботи був інший. Тут не було відкритого неба і вітру — тільки гул систем, рівне світло та постійний рух людей. Коридори тягнулися секторами, перетиналися переходами та сходами, закінчувалися технічними шлюзами. Повітря тут було сухе, з металевим присмаком і слабким запахом мастила.

Людей стало більше і рух — щільнішим. Хтось ніс ящики з боєкомплектом, хтось прокочував модулі, інші стояли біля відкритих панелей, обговорювали щось короткими фразами, не відриваючись від роботи. По стінах бігли рядки даних та складних схем. Усюди надходили сигнали з сенсорів. База переходила в режим очікування бою.

Полковник уже був тут і йшов швидко, не зупиняючись. Двоє охоронців трималися трохи позаду, не втручаючись. Йому поступалися дорогою без команд — просто відчували. Він підійшов до дверей командного залу і вони різко розійшлися в сторони відкриваючи велике, багаторівневе приміщення. У центрі мерехтіла проєкція сектора, з позначками позицій, маршрутів та зон ймовірного ризику. По периметру зали розташовувалися робочі місця офіцерів і інженерів, кожен у своєму блоці, але всі були підключені до спільної системи.

Тут всі уже чекали на нього. Офіцери стояли групами, тихо перемовлялися, але коли полковник зайшов — розмови стихли самі собою. Інженери тримали планшети, деякі вже відкрили технічні схеми, передчуваючи тему наради.

Окремо від усіх стояли представники дипломатичного корпусу — у світлій, майже білій формі, що різко відрізнялася від бойової. Вона мала чисті лінії, жорсткий крій та вузькі погони з тонкими золотими вставками. Дипломати були без броні та зброї, але з тією самою козацькою зібраністю в погляді.

Полковник не витрачав часу.

— Починаємо, панове.

Він підійшов до центру, і проєкція змінилася — сектор розширився, показав не тільки базу, а й навколишні зони, орбіту, позначки відомих маршрутів.

— Східний Домініон, — сказав він коротко.

Кілька позначок засвітились червоним. Усі присутні остаточно замовкли та сконцентрували усю увагу на проєкції.

— Питання просте, — продовжив полковник. — Чекаємо, поки прийдуть сюди… чи б’ємо першими.