Глава 16

Глава 16

Вони зібрали все необхідне швидко. Без зайвих слів та метушні — кожен взяв те, що вважав необхідним: воду, сухі пайки, ремені, кріплення. Рухи були відточені, але в них уже не було тієї звичної впевненості підрозділу, що виходить на завдання з шансом повернутися. Це відчувалося у дрібницях — у тому, як перевіряли вузли, як затягували ремені трохи довше, ніж треба, як затримували руку на спорядженні на секунду більше.

Коли вони вийшли в коридор, там було тихо, але не порожньо. Люди вже знали. Ніхто не підходив та нічого їм не казав, але погляди трималися довше, ніж зазвичай. Коли вони проходили, люди зупиняли роботу та дивилися їм услід, не відводячи очей. У цих поглядах не було співчуття — тут таке не приживалося. Це була зовсім інша річ — тиха, глуха впевненість, що вони дивляться на тих, хто йде в один бік.

Назар залишився позаду. Він стояв у проході, склавши руки, і дивився, як вони віддаляються. Не було прощальних фраз або жестів, козаки просто пішли туди, куди мали піти.

На одному з переходів, трохи в тіні, як завжди, стояв Тихограй. Світіння в його грудях було рівне та стримане. Він не рухався, не зупиняв їх та не кликав. Просто дивився на них так, що від цього ставало не по собі через негарне відчуття, що їх уже оцінили і відпустили далі не просто так.

Сварг ішов поруч, і коли вони пройшли повз, він ледь нахилив голову в бік істоти. Не як підлеглий — як той, хто розуміє, де зараз межа.

Коли вони відійшли далі, він заговорив:

— Ви йому сподобалися.

Кілька поглядів коротко змістилися у його бік.

— Він вас оцінив. Інакше не витрачав би на вас час. І не дав би вам можливості вийти на поверхню… і залишити тіла ваших загиблих.

Це прозвучало рівно, але зміст цих слів ліг важче.

— Повірте, — додав Сварг тихіше, — у нього на вас є плани.

Сварг повільно перевів погляд по загону.

— Саме тому він вас і випускає. Хоче подивитися, чи справді ви здатні зробити те, про що говорите.

— Переконатися, що ви ті, ким здаєтеся.

Він замовк і загін продовжив рух мовчки.

Коридори поступово змінювалися. Метал ставав світлішим, більш зношеним, але чистішим від нашарувань. Сіль тут виступала тоншими жилами, не так агресивно, але глибше. Повітря було сухіше, і в ньому з’являвся інший запах — не гнилі й органіки, а пилу і старого металу.

Вони піднімалися. Сходи змінювали рівні, переходи звужувалися, потім знову відкривалися у ширші секції. Десь далеко глухо відгукувалися механізми, але чим вище — тим менше ставало звуків і тим сильніше відчувалася порожнеча.

Останній поворот вивів їх до масивних дверей з товстого металу. Вони були усі в подряпинах і вм’ятинах, час над ними попрацював добре. Двері не виглядали як щось покинуте — швидше як щось, до чого просто перестали часто заходити.

Сварг провів рукою по панелі і пролунало різке клацання. Двері повільно й важко почали відкриватися, з глухим тертям, наче самі не хотіли рухатися.

Із середини вийшло сухе та запилене повітря, з присмаком старого дерева, металу і чогось забутого.

Вони зайшли. Склад відкрився їхньому погляду не одразу — він тягнувся вглиб, губився у напівтемряві, розбитий на ряди, проходи, секції. Стелажі стояли нерівно, частина перекошена, частина завалена. Дерев’яні ящики, металеві контейнери, розкриті кришки, розсипані залишки спорядження.

Усюди шарами лежав пил. Кожен крок піднімав його в повітря, і він повільно осідав назад, як попіл.

Між стелажами стояли манекени. Старі, обдерті, з металевими каркасами, на які була надіта броня. Частина комплектів ще трималася — нагрудники, наручі, поножі, шматки кольчуг. Інші висіли перекошено, зірвані та тріснуті, з прорізами від ударів. Деякі виглядали так, ніби їх знімали прямо з мертвих тіл.

Зброї тут було багато. Вона не була розкладена акуратно, а накидана та залишена як попало. Мечі різної довжини, списи, алебарди, сокири, дубини, арбалети, луки. Частина в кращому стані, частина покрита нальотом часу, але досвідченому погляду було видно, що метал ще тримає.

Тут не було нічого нового, але було відчуття, що це все ще може працювати. Запах стояв важкий і затхлий. Пахло старим деревом, пилом та іржавим металом. І тут було тихо. Тиша була глуха й щільна, звуки колонії сюди не доходили.

Сварг зупинився біля входу, не заходячи глибоко.

— Обирайте, — сказав він рівно. — Те, з чим зможете працювати.

Козаки кілька секунд просто дивилися навколо і не ворушилися. Бондар провів поглядом по рядах і скривився.

— Стільки заліза… і жодної козацької шаблі.

Він сплюнув на пильну підлогу й вилаявся.

Аякс хмикнув та пішов до зброї. Він почав рухатися між рядами впевнено, без затримок, наче не шукав — згадував. Його погляд ковзнув по мечах, списах, сокирах, не чіпляючись за зайве, поки не зупинився на вигнутих клинках, відкладених окремо. Він витягнув один, потім другий. Це були єгипетські хопеші. Метал на них був потемнілий від часу, але рівний. Людововк провів пальцями по кромці, перевірив вагу, баланс — і вже наступним рухом пустив їх у коротку зв’язку. Леза пішли по дугах, швидко, чітко, з тим самим контролем, який не з’являється випадково. Його руки не шукали правильних рухів, вони їх пам’ятали. Він зробив ще кілька різких перехоплень, змінив хват й зупинився. Аякс навіть не дивився на іншу зброю. Вибір був зроблений одразу.

Маркус не поспішав, але й не блукав. Його увага зупинилася на луках. Один із них виглядав простіше за інші, без зайвих вигинів, але цілий. Поруч — сагайдак зі стрілами. Він зняв його, провів пальцями по пір’ю на стрілах, потім перевірив тятиву. Ледь потягнув, щоб відчути натяг, та відпустив. На мить в голові сплила інша зброя. Трофейний лук, який він знайшов після бою на Огарі. Той був важчий, з чужою енергією, зроблений для чужих, ворожих рук. Але коли він бився з цим луком проти орків на Січі, він зрозумів головне — справа не в зброї, а в тому, хто її тримає. Його погляд зібрався. Він коротко кивнув сам собі, закинув сагайдак за спину і додатково взяв короткий клинок — для близької роботи. Треба бути готовим до будь-якого розвитку подій.