Глава 14

Глава 14

Вони повернулися у свій блок так само мовчки, як і вийшли, і ця тиша вже не була просто відсутністю слів — вона стала продовженням того, що вони почули в їдальні. Кроки глухо віддавалися у перекрученому металі, сіль сухо тріщала під ногами, лампи дрижали, ніби сам простір не витримував того, що тут відбувається, але цього разу все це відчувалося інакше. І відчуття це відрізнялося не через місце, а через розуміння того, що тут насправді відбувається.

Повітря стало важчим. Воно не змінилося, просто тепер вони знали, чим дихають.

Коли козаки зайшли всередину, ніхто не поспішав сідати та щось говорити. Тут усе залишилося таким самим тісним, захаращеним і незручним. Але тепер це вже не виглядало як тимчасове укриття чи перевалочний пункт. Це було місце, де люди затримуються рівно настільки, щоб перестати бути людьми.

Остап зупинився майже по центру приміщення. Він не дивився ні на кого, просто стояв, немов щось докручував у голові, складав частини в одне ціле. Його права рука повільно стиснулася у кулак — сильно, до побілілих пальців. Настільки сильно, що напруга пішла в передпліччя, в плече, але він навіть не помітив цього. Це сталося саме по собі.

Назар пройшов трохи далі, втомлено провів рукою по обличчю, намагаючись стерти з нього почуте, але нічого не змінилося. Він зупинився, видихнув глухо й важко і тоді сказав:

— Тут люди швидко закінчуються.

Його слова прозвучали страшно, бо були сказані рівно, без пафосу і спроби щось прикрасити.

Арахн зайняв місце на металевих виступах вище, де проходили балки та конструкції, вписався в тінь настільки, що його майже не було видно — тільки інколи ловився рух, якщо знати, куди дивитися.  Аякс навпаки опустився нижче, коли змістився до стіни. Він схрестив лапи на грудях і просто слухав.

Остап повільно видихнув. Його кулак все ще був стиснутий.

— Він не брехав, — сказав рівно.

Назар різко глянув на нього.

— Та ти серйозно зараз?

Остап перевів погляд. Повільно. Без емоції на обличчі, але щось всередині вже було вирішено.

— Ти це чув. І бачив, як вони дивляться на тіла. Там немає огиди… Для них це вже звичайна річ.

Назар стиснув щелепу, відвернувся і зробив кілька кроків, але майже одразу вперся в той самий обмежений простір, який не давав навіть нормально рухатися. Це тільки додало злості.

— Бляха…

Процідив він тихо, крізь зуби.

Чуб мовчав. Він сидів так само, як і раніше — лікті на колінах, руки зчеплені, голова трохи опущена. Але на мить у ньому проступила та вперта, козацька сила, що колись піднімала за собою інших. Він повільно підняв голову. Його погляд був темний, глибокий, важкий — такий, що його не хочеться тримати довше, ніж потрібно. Він пройшовся по кожному, зупинився на Остапі і сказав:

— Треба поховати. Як належить.

Сотник більше не сказав ані слова, але тих слів було усім достатньо. Назар одразу кивнув.

— Та це навіть не обговорюється.

Остап не відповів одразу. Його рука досі була стиснута. Потім пальці повільно розжалися.

— Поховаємо.

Сказав він коротко. Потім зробив невеличку паузу, збираючись з думками і додав.

— А далі… підемо туди.

Він не сказав «на поверхню». Не назвав це місце, але всі зрозуміли, що він мав на увазі. Від цього те несказане слово стало ще важчим.

Назар тихо видихнув.

— Ти чув, що він казав? Звідти ніхто не повертається.

Остап не зрушився.

— Чув… І що?

Назар різко повернувся.

— І що?! Це не план.

Він замовк на півслові, але думку було зрозуміло і без продовження. Остап відповів не одразу. Його погляд трохи змістився, ніби він дивився не в приміщення, а далі — туди, де ще не був.

— А це — план? — сказав він тихо. — Сидіти і чекати, поки вирішать, коли ти станеш «сировиною»?

Тиша стала гострішою. Назар нічого не сказав, просто відвів погляд. Чуб дивився на них обох без слів. Але тепер уже не було сумнівів, що він для себе все вирішив.

— Ми не віддамо своїх, — сказав він тихо та спокійно.

Всі мовчали і разом з цим все розуміли. Остап коротко кивнув і сказав з твердістю в голосі.

— Значить, вирішено.

У барак повернулася тиша. Але вона вже не була розгубленою, вона стала зібраною як буває в козаків перед боєм. Остап повернув голову до виходу.

— Йдемо до нього… Зараз.

Цього разу ніхто не сперечався. Рішення вже було прийняте — це відчувалося у кожному русі. Без метушні, зайвих слів і сумнівів, які ще кілька хвилин тому були в повітрі. Вони просто зібралися і вийшли.

У коридорах було затхле повітря, яке стояло тут роками, не рухалося і не змінювалося, тільки накопичувало в собі все, що в ньому відбувалося. Це тиснуло та не давало змоги розслабитися хоча б на мить.

Сіль хрустіла під ногами. Лампи миготіли. Метал піддавався під кроками, інколи ледь чутно скрипів, нагадуючи, що це місце тримається не через міцність — а тому, що досі не розсипалося.

Згодом людей стало більше. Вони рухалися своїми маршрутами, але тепер частіше затримували на козаках короткі й оцінюючі погляди. Вони їм нічого не казали, просто дивилися мовчки. Козаки вже не були новими. Вони стали тим, за чим стежать.

Остап йшов першим. Його кроки були не швидкі, але впевнені. Видно було — маршрут він уже тримав у голові. Його рука інколи знову стискалася у кулак — коротко, несвідомо — і так само розжималася.

Назар тримався трохи позаду Остапа. Він йшов і дивився в боки, запам’ятовував все, що могло бути корисним.

 Бондар ішов збоку, ковзаючи поглядом по стінах і підлозі. Нахилився ближче до Маркуса, тихо щось кинув йому, і той відповів так само коротко. Слів не було чути, але по їхніх обличчях читалося — рахують варіанти, і жоден не виглядає хорошим.

Аякс рухався тихо, наскільки це дозволяла його маса.

Арахн ковзав по верхніх конструкціях, майже не торкаючись нічого.