Глава 13

Глава 13

День не змінювався. Його існування тут нічого не означало. Юліса втратила відчуття часу ще раніше, ніж змогла це усвідомити. Спочатку вона намагалася рахувати. Дихання. Проміжки між подачею їжі. Власні кроки від стіни до стіни. Потім це розсипалося. Час тут не тек. Він стояв, як зламані часи. Стояв, як і вона.

Приміщення було стерильне, майже ідеальне. Стіни гладкі, без стиків, без швів, без жодної ознаки того, що їх збирали з частин. Наче станцію не будували — а відлили одразу, одним шматком. І в цьому було щось неправильне. Тут не було затишно чи безпечно, а саме неправильне — на рівні відчуття, яке не поясниш словами. Мозок постійно ловив помилку, але не міг її сформулювати.

Світло було рівне і не мало видимого джерела. Воно просто тут було і від цього не було куди сховатися навіть поглядом.

Її не торкалися. До неї не заходили, з нею не говорили. Це не було утриманням у звичному сенсі. Її не били, не ламали, ні до чого не примушували. Її просто… залишили. Саме така ситуація тиснула сильніше за будь-який примус. Бо коли є дія — ти можеш реагувати. Коли нічого немає — ти починаєш реагувати на себе.

Про те, що тут є ще хтось крім неї, нагадувала лише їжа. Вона з’являлася завжди однаково — тонка панель у стіні відходила вбік, і всередину висувалася тарілка та вода. Без якогось звуку чи присутності того, хто її приносив. Не було навіть натяку на живу людину. І кожного разу Юліса дивилася трохи довше, ніж потрібно. Чекала, що за цим має з’явитися хтось ще. Але ні. Завжди відбувався тільки рух механізму, а після цього тиша.

Вона почала відкладати момент, коли підходила. Спочатку на кілька секунд. Потім довше. Наче перевіряла межу. Чи є ще щось, окрім цієї системи. Чи хтось дивиться.

Камеру вона помітила одразу. Вона була одна. Не прихована. Навмисно видима. Маленький темний круг у верхньому куті, який не рухався і не кліпав. Він просто був і для неї цього було достатньо.

Юліса ловила себе на тому, що повертає голову саме туди. Не спеціально і не свідомо. Тіло саме шукало цей погляд. Між нею і цим «оком» уже з’явився зв’язок. Це вже можна було назвати звичкою або реакцією. І найгірше було те, що вона не знала — хто саме дивиться і чи дивиться взагалі. Вона також не знала чи це просто система, або хтось приходить, коли хоче і дивиться на неї. І як довго цей хтось це робить. Коли це відбувається і що саме він бачить.

Це роз’їдало повільно. Гірше, ніж відкрита загроза. Бо відкриту можна зустріти. А тут — ти завжди під нею.

Вона сиділа на вузькому ліжку, спершись спиною на стіну, і дивилася у підлогу. Руки лежали на колінах. Пальці час від часу стискались самі по собі, без причини. Тіло тримало напругу навіть тоді, коли розум намагався її відпустити.

І думки поверталися знову і знову до одного моменту. Світло. Вода. Тіла. І відчуття, що тоді вона була не сама. Не просто під камерами. А під поглядом. І цей погляд не був технічним. Він був… зацікавлений. Тоді вона це відчула, а зараз — зрозуміла.

Двері відчинилися різко, без попередження. Просто зрушили вбік, ніби стіна на секунду вирішила перестати бути стіною.

Юліса підняла голову одразу. Тіло відреагувало швидше, ніж думка.

Андроїд стояв рівно. Ідеально рівно. Як завжди. В  його руках була якась дивна тканина.

— Начальник станції хоче вас бачити.

Голос андроїда не мав жодних інтонацій, що могли хоча б дати натяк на щось людське. Він просто сказав це як команду, як факт.

Він простягнув їй тканину. Тоді Юліса зрозуміла, що саме він тримає. Це була якась незвична сукня. Вона не одразу взяла її, бо це не була просто річ. Це було кимось продумано.

Сукня мала темну основу та глибокий відтінок — не чорний. Щось між ніччю і холодним металом. Але варто було світлу змінити кут — і тканина оживала. Вона ловила відблиск і повертала його інакше: то холодний фіолет, то приглушений синій, ніби десь у глибині проходив електричний струм. Усе це не виглядало декоративно і було… розраховано.

Плаття було схоже на ті, які жінки носили у дев’ятнадцятому столітті — з чіткою посадкою, що підкреслювала лінію грудей і формувала силует. Тканина виглядала щільною, важкою, але не грубою. Вона не «висіла», а тримала форму навіть у складеному вигляді.

Корсетна частина одразу кидалася в очі. Не як елемент одягу, а як жорстка й чітка конструкція. Вона не просто стискала тіло — вона його формувала. Вибудовувала поставу, змушувала плечі розвертатися, а спину вирівнюватися. Було зрозуміло, що робили її зовсім не для зручності, а для демонстрації.

Решта тканини спадала вниз рівно, але не просто. В ній був розріз — не надто великий, але достатній, щоб відкрити рух. І одночасно — зробити цей рух помітним. Не дати сховатися.

Юліса повільно взяла сукню. Тканина відчувалася холодною й важчою, ніж мала б.

— Для чого це?

Вона підняла погляд на андроїда. Той не відповів одразу. Він навіть не змінив пози.

— Ви виконуєте наказ.

— Підготуйтеся.

І все. Він навіть не спромігся щось їй пояснити. Ніяких варіантів, ні навіть ілюзії вибору.

Андроїд не виходив, просто стояв, повернувшись трохи вбік, даючи простір — але не залишаючи її одну. Це теж було продумано.

Юліса затримала подих на секунду. Погляд ковзнув до камери. Потім назад. Вона знала, що за нею спостерігають. Але все ще не розуміла хто саме.

Вона почала перевдягатися. Повільно. Без різких рухів. Її щось бентежило. Це було не через сором, скоріше через відчуття контролю, з яким вона нічого не могла зробити. Кожен її рух ставав точнішим. Будь-яка зайва дія могла порушити її внутрішній баланс.

Сукня вже «знала», як і на кому має лежати. Лягала точно, підлаштовуючись під тіло так само безпомилково, як і форма, яку їм видавали до цього. Було видно, що персонал станції добре знає свою справу.

Корсет виявився не таким простим, як здавався. Шнурівка була. Але частина натягу працювала сама — внутрішні елементи підлаштовувались, підтягували тканину, розподіляли тиск. Їй довелося лише задати напрям.