Глава 12

Глава 12

Рух у приміщенні почався без команд та слів. Колоністи сходили вниз повільно, без поспіху. Так само, як стояли раніше — по рівнях, по сходах та переходах. Тепер вони просто змістилися ближче.

Їх не цікавили козаки. Тільки тіла мертвих.

Першого взяли за руки і ноги. Потягнули без обережності. Голова кілька разів глухо вдарилася об метал, залишаючи за собою короткий слід пилу. Другого підняли так само. Один схопив за плече, інший — за ногу. Їхні рухи виглядали відпрацьованими, без зайвого.

Тіла зникали в проходах одне за одним. Їх тягнули в темряву між рівнями, туди, де світло вже не діставало.

Великий лежав окремо. До нього підійшли двоє. Зупинилися поруч. Один на секунду притиснув долоню до грудей, перевірив. Не з цікавості, а швидше зі звички. Потім обидва взяли його за ноги та потягнули. Тіло зрушило не одразу. Метал під ним протягнувся з сухим скреготом. Маса давала про себе знати навіть тепер. Він був занадто важкий, але вони не зупинилися. Тягнули рівно, без ривків.  Коли тіло велетня зникло в проході, більшість колоністів розійшлися, але  кілька залишилися.

Вони повільно підійшли ближче до козаків. Їхні погляди ковзнули по обличчях, по руках, по тканині комбінезонів, зупинилися на Волошині. І на двох інших. Один із них ступив вперед та нахилився біля тіла Його рука пішла вниз.

— Не чіпай.

Тихо пролунав рівний голос, без напруги, але він зупинив рух.

Чуб нерухомо стояв трохи позаду. Очі темні. Глибокі. Ніби провалля без дна. Погляд сотника був важкий, тиснучий, такий, що його не хочеться тримати довше, ніж секунду.

— Торкнешся — залишишся без рук.

Пальці колоніста завмерли в повітрі. Він підняв голову та довго дивився на Чуба. У його погляді не було ані злості, ані виклику.  Потім він повільно випрямився та зробив крок назад. І більше не рухався.

Інші теж не лізли. Вони стояли поруч та просто чекали.

У повітрі залишалася напруга. Тиха, але щільна. Назар трохи змістився вперед, інстинктивно перекриваючи простір. Остап не відводив погляду від тих, що стояли навпроти.

Аякс напружився. Хвіст повільно змістився, фіксуючи баланс.

І тоді повернувся звук. Він не прийшов зовні. Він виник всередині. Стиснув груди, зайшов у кістки.

Кобзар.

Він стояв там само, в глибині, де світло вже ламалося об темряву. Світіння в його грудній клітці пульсувало рівно та спокійно. І кожен імпульс змінював повітря.

— Тут свої правила.

Його голос ліг кожному прямо в голову. Чисто та без спотворень.

— Мертві теж служать на благо колонії.

Грудина видала ще один імпульс.

— По-своєму.

Хтось із колоністів опустив голову та повільно провів рукою по обличчю. Козаки стояли нерухомо. Істота продовжила рівно та без тиску.

— Ви вбили трьох і тепер винні колонії три тіла.

Назар стиснув зуби. Остап не поворухнувся. Чуб так і стояв з порожнім поглядом, навіть не кліпнув.

— Якщо не хочете віддавати своїх…

Світло в грудях Кобзаря стало трохи яскравішим.

— Значить здобудете інші.

Тиша стала густішою.

— Як саме — дізнаєтесь, коли влаштуєтесь.

Кілька колоністів позаду повільно переглянулись.

— Я поясню все.

— За тіло своїх загиблих не переживайте.

Грудна клітина знову видала ледь помітний імпульс і в головах козаків продовжив звучати голос.

— Поки ми говоримо — я дав команду їх не чіпати, а моїх наказів тут не порушують.

Жодної зміни тону в голосі не було, але це прозвучало важче за все інше.

— Зараз розходитесь по блоках. Освоюєтесь. Через пів години збираєтесь у їдальні і я введу вас у справу.

Кобзар зробив невеличку паузу потім додав.

— І не створюйте проблем. Як ви зробили це щойно.

Імпульс у грудях пройшов трохи глибше.

— Бо я можу змусити вас померти. Навіть без бійки.

Світло в його грудях почало повільно згасати. Звук відступав разом із ним. Стиск у грудях слабшав. Дихання поверталося, але відчуття не зникало. Воно просто залишилося всередині.

Колоністи почали розходитися самі по собі, без наказів. Хтось ще раз глянув на тіла і незадоволено відвів погляд. Їхні кроки розтяглися по рівнях. Вони поступово зникали в проходах.

Козаки залишилися на тому самому місці. Поруч із тілами. І тепер межа стала чіткою. Вони не рухалися ще кілька секунд, чекали хоч якогось сигналу, але нічого не змінилося. Коридори залишалися такими ж, повітря — важким, світло — мертвим.

Остап першим зрушив з місця. Без різких рухів, просто зробив крок вперед.

— Пішли.

Цих слів було достатньо. Назар одразу рушив слідом. Чуб затримався на мить, ще раз глянув на тіла. Погляд зачепився, завмер, але щось всередині нього він усе ж переламав. Сотник відвернувся і пішов.

Коридори зустріли їх тиском, але не вузькістю. Тут могли проходити великі істоти — це було видно по висоті і ширині, але простір все одно давив. Стеля була висока, проте нерівна, місцями провалена, з виступами і нашаруваннями, через які доводилося обходити або нахилятися. Метал перекручений, різаний, переварений десятки разів. Шви розходилися, пластини налазили одна на одну, частина трималася на болтах, які вже не закручувалися до кінця, інша — на тимчасових кріпленнях, що давно стали постійними. Видно було, що це місце давно вже не будували — його латали.

Сіль була всюди. Вона не лежала зверху — вона лізла зі стиків, обліплювала краї, наростала пластами, тріскалася і обсипалася під ногами з сухим хрускотом. Підлога була нерівна, десь прогиналася, десь скрипіла, і кожен крок віддавався далі по коридору.

Лампи світили жовтим і нестабільно. Світло то трималося, то провалювалося, і тоді навколо різко темніло. Повітря стояло, сухе й важке, дряпало горло, залишало присмак металу і ще чогось старого, закритого, що в’їдалося глибше.

Назар тихо видихнув і скривився: