Глава 11

Глава 11

За оглядовим склом темнів важкий і густий океан Ареса. Той самий, майже чорний, океан, що був тут ще задовго до прибуття козаків і який залишиться тут після них.

Полковник не поспішав. Дим із люльки піднімався рівно, розчиняючись у важкому повітрі командного відсіку.

За кілька хвилин двері відчинилися і один за одним почали заходити сотники. Ніхто не казав зайвих слів і не задавав запитань. Кожен уже бачив обличчя зв’язкового та розумів, що відбулося щось серйозне.

Вони ставали півколом. Один сперся на стіл, інші залишилися стояти рівно. Хтось тихо хмикнув, помітивши ще теплий дим із люльки.

Полковник не обертався.

— Слухайте.

Сказав він коротко без всяких вступів. Клацнув по панелі і знову з’явилася голограма. Цього разу вже для всіх. На ній спочатку говорив андроїд, а потім — він. Лі Вей Сян.

Його рівний та холодний голос наповнив відсік. Він був самовпевнений настільки, що межував із абсурдом. Довгі, надуті та порожні титули лилися один за одним.

Десь на середині хтось тихо фиркнув та скривився. Один із сотників перевів погляд на іншого, ледь стримуючи усмішку. А коли пролунало:

“...повеліваю вам, козаки Січі...”

— Та йди ти в сраку… — глухо відгукнувся хтось збоку.

Кілька секунд тиші… Потім пішов сміх. Короткий та злий.

— Це він серйозно зараз? — кинув один з присутніх.

— «Владитель над владителями»… — інший похитав головою. — Та він би тут і дня не витягнув.

— Дивись, скільки титулів… — ще один пирхнув. — Поки договорить — і сам забуде, ким він там був.

— Та він і їжака голою сракою не задавить…

— А видно — пробував…

Пролинало кілька тихих смішків. Полковник мовчки слухав. Потім стукнув пальцем по столу.

Раз.

І стало тихо.

— Ну що, панове…

Він повільно обернувся. Його очі були спокійні, але в глибині вже горіло.

— Відповідати будемо?

Кілька усмішок. Хтось з сотників криво скалився.

— Та тут і думати нічого.

— Записувати прямо зараз.

— Щоб без прикрас.

Полковник ледь кивнув.

— Добре.

Він підійшов до столу. Провів пальцем по поверхні. Простір перед ним тихо спалахнув. Поле фіксації активувалося. Невидиме, але відчутне — як натягнута струна. Затягнувся з люльки. Видихнув.

— Почали.

Секунда тиші і полковник заговорив. Повільно й чітко.

Але він був не один. Голоси пішли з різних боків. З-за спин. Хтось додавав. Хтось перебивав та вкидав слова, не чекаючи паузи.

Як і має бути серед побратимів.

—

Козаки Січі — так званому верховному владиці Східного Домініону.

Ти, самопроголошений цар над системами, збирач чужих ресурсів і роздутий півень у дорогому костюмі. Слухаємо тебе — і дивуємося, як у одну людину влізло стільки пафосу і так мало розуму.

Який ти в біса владика, якщо без Ради навіть слова сказати не можеш? Який ти воїн, якщо воюєш чужими руками і чужими наказами?

Ти там розказуєш про порядок? Ми бачили твій порядок. Де ти проходиш — там лишається порожнеча і страх.

Тільки от не для нас. Ми твоїх флотів не боїмося. Не боялися і гіршого.

Ти нам наказуєш скласти зброю? Прийди і візьми. Якщо зможеш.

А поки що — запам’ятай.

Тут не ті, хто падає на коліна від гарних слів і довгих титулів. Тут ті, хто ці титули з тебе зіб’є разом із головою.

Тому йди ти в сраку. Бо все, що ти тут отримаєш — це не покору. А кулю.

Якщо вистачить сміливості підійти ближче.

—

Поле фіксації згасло. Настала тиша. Кілька секунд ніхто не говорив. Потім хтось тихо видихнув.

— Оце вже по-нашему.

Один з сотників хмикнув. Хтось ледь кивнув.

Полковник затягнувся. Повільно та спокійно. Наче нічого особливого щойно не сталося.

— Відправляй.

— Є.

Світло ледь здригнулося, коли сигнал пішов.

За склом океан залишався тим самим. Темним, глибоким і абсолютно байдужим до того, що щойно почалося.

Полковник ще кілька секунд дивився вперед. Потім сказав тихо, майже сам до себе:

— Ну що ж…

Дим повільно розчинився в повітрі.

— Тепер подивимося, який ти там непереможний.