Глава 10

Глава 10

Сирени обірвались різко.

Їх просто… вимкнули. Не було поступового затухання чи відлуння. Простір навколо одразу став іншим, глухим та важким.

В цій тиші стало чути все, що раніше губилося у шумі — важке дихання, скрегіт пилу під черевиками, тихі, уривчасті видихи тих, хто ще стояв.

Бійки вже не було. Вона просто… закінчилася. Її обірвали так само різко як і звук сирен.

У пилюці лежали три тіла. Одне — велике, важке, неприродно зламане в шиї. Той самий велетень з непропорційними руками. Голова… вже не була формою. Кістка не витримала ударів. Вона була зім’ята, розбита і втиснута всередину — його добивали, поки не залишилось нічого цілого.

Котигорошко нерухомо стояв поруч. Як завжди, без жодного прояву емоцій. Наче не він мить тому подолав противника, що був у рази більший за нього — настільки легко, що це виглядало неправильно.

Ще два тіла лежали трохи далі. Розкидані так, як їх застала бійка. На них не було видимих ран. У такій тисняві та бруді ударів таке трапляється. Невдалий кут чи зайвий удар, а може, просто, не той момент.

Тіла були нерухомі. Ніхто до них не підходив та не перевіряв. Все і так було зрозуміло.

Десь зверху клацнуло і в наступну мить приміщення розрізав сухий та чистий голос. Без жодної емоції.

— Я думав, ми з вами дійшли згоди.

Гучномовці не тріщали. Не фонили. Голос був рівний без перебоїв.

— Я віддав вам ваш символ. Ви не створюєте проблем.

Він зробив коротку паузу.

— Я чув, що слово козаків чогось варте.

Тиша стала ще щільнішою.

— І мав підстави вважати, що це правда.

Остап повільно стиснув кулак. Пальці вперлися у долоню так, що побіліли суглоби.

— Але, схоже, я помилився.

Його голос не змінився. Той самий рівний тон.

— Ви виявилися такими ж, як і всі інші в’язні цього місця.

Хтось поруч тихо видихнув.

— Грубі. Примітивні. Нездатні до співіснування.

— Здатні лише до насильства.

Аякс стояв рівно без зайвого руху. Його хвіст повільно напружився і завмер, утримуючи баланс. Він повністю контролював себе.

Поруч з ним був Арах. Він також не рухався, його кінцівки завмерли, притиснуті ближче до тіла.

— Але я, на відміну від вас, — продовжив голос, — своє слово тримаю.

Після цих слів настала коротка пауза. Потім голос повернувся:

— Завжди.

Пролунав ледь чутний системний імпульс.

— Тому, як я і обіцяв: якщо ви створюєте проблеми — за це буде покарання.

Остап не відводив погляду від тіл. Назар ледь помітно напружився. Він знав, що покарання в таких місцях бувають занадто суворими.

— Наші системи зафіксували смерть трьох колоністів.

Погляд козаків ковзнув по пилюці та тілах, що в ній лежали.

— Я не буду з’ясовувати, хто саме з вашого угрупування винен.

Знову пауза.

— Це не має значення.

Ще один тихий сигнал.

— Я просто оберу три випадкові номери… і здійсню правосуддя.

У натовпі пройшов ледь вловимий рух. Хтось подався вперед. Інший повільно потер долоні. Один із колоністів криво посміхнувся, оголюючи темні, зіпсовані зуби. Ще один нахилив голову, щоб краще бачити. Для них це було звичним. Майже розвагою.

— Вбивство карається смертю.

Голос залишався рівним.

— Але мені байдуже, хто саме з вас помре.

Знову почувся ледь відчутний шум у системах.

— Головне — щоб ви більше не створювали проблем.

Пауза затягнулася трохи довше.

— Почнемо.

Щось різко клацнуло і нічого не сталося одразу. Відчуття від цього було тільки гірше. Пройшла секунда, потім друга. І раптом…

Перший з козаків впав. Просто впав без крику чи судом. Його тіло різко обм’якло, ніби з нього витягнули стрижень, що тримав усе разом. Коліна не витримали, він осів на них, а потім повалився обличчям у пил.

Другий впав майже одночасно. Рука сіпнулася, немов хотів за щось вхопитися, але пальці не слухалися. Він ще стояв мить. Очі широко відкриті. В них було нерозуміння. А потім — теж упав.

Третій…

Спочатку — просто ще одне тіло, що втрачає рівновагу. Так само повільно, як й інші. Наче щось усередині відключили.

А потім хтось тихо видихнув:

— Осавул…

Це був Волошин.

Не було ні рани, ні звуку падіння. Крові поруч з тілом теж не було. Наноботи робили свою справу чисто. Вони просто зупинили все, як і попереджав начальник станції. Кров перестала рухатися. Серце перестало працювати. М’язи ще на мить тримали тіло, а потім відпустили.

Він повільно нахилився вперед, наче наостанок вклонився побратимам. І впав. Пил піднявся і одразу осів.

Все.

Кінець був занадто тихим. Це ламало морально. Козаки не рухалися, але це вже не була та сама зібраність. Це було значно гірше. Розуміння, що смерть тут не приходить у бою. Не приходить з криком, зіткненням чи шансом відповісти. Вона приходить так коротким сигналом і ти вже нічого не можеш зробити.

Остап повільно розтиснув кулак і одразу стиснув знову ще сильніше. Так, що нігті впилися у шкіру.

Аякс тихо загарчав кудись у порожнечу. Ледь чутно.

Арахн відступив на півкроку. Його кінцівки нервово смикнулися  і знову завмерли. Він дивився на тіло і не підходив, як і решта.

Голос повернувся.

— Я вже казав.

Він знову зробив типову для нього паузу.

— Закон тут — це я.

— Влада тут — це я.

Легкий системний відгук.

— Ваші життя — мої.

Це пролунало як факт.

— Сподіваюся, ви засвоїли урок.

Зв’язок одразу обірвався. Наче його ніколи й не було. Але тиша залишилася. Густа та неприємна.

Один з колоністів повільно відвернувся. Інші дивилися у підлогу, або на тіла.

А козаки стояли і не знали, що сказати. Бо слів для цього… не було.

…А десь далеко, там, де не було солі в повітрі і пилу в легенях — було тихо. І світло було іншим. Теплішим.