Глава 6

Глава 6

Корабель рушив без попередження.

Без ривка, без відчутного поштовху — лише глухий перехід, коли метал навколо на мить втратив вагу, а потім усе повернулося на свої місця. Системи працювали тихо. Жодного пілота. Жодної кабіни управління. Лише закритий контур, замкнений на орбіту й чиїсь далекі руки.

Втрутитися було неможливо.

Відібрати контроль — теж.

Всередині трималася рівна температура, рівне світло, рівний тиск. І повна відсутність будь-якого вибору.

Остап стояв біля однієї зі стін, не сідаючи.

Його зазвичай стриманий стан зник. Напруга не ховалася — вона жила в кожному русі, у кожному вдиху. Плечі трималися жорстко, кулак то стискався, то розтискався — тіло не могло знайти місця.

— Це не просто так, — сказав він різко, навіть не дивлячись на інших. — Такі речі випадково не відбуваються.

Ніхто одразу не відповів.

Але тиша вже не була тією самою, що раніше.

Верба сидів, трохи відкинувшись назад, притискаючи імпровізовану пов’язку до порожньої очниці. З-під тканини просочувалась мутна, світла рідина, що повільно вбиралася у матеріал.

— Може, якраз тому й витягнули, — тихо кинув він. — Бо не така, як ми.

— Не така? — Остап різко повернувся до нього. — Вона пішла з нами на раду. Вона втратила все разом із нами.

— А може, не все, — вставив Волошин, не піднімаючи голови. — Може, в неї було що лишити.

— Закрийся, — різко відрубав Бондар. — Не неси херні.

Маркус стояв осторонь, спершись плечем об стіну. Його погляд рухався між ними, але він довго мовчав, перш ніж сказати:

— Вони не діють хаотично. Якщо її забрали — значить, вона їм потрібна.

— Для чого? — різко кинув Назар.

— Оце вже питання, — відповів Маркус спокійно.

Остап провів рукою по обличчю, ніби намагався зібрати думки, але не виходило.

— Вона не виглядала як та, хто щось приховує, — сказав він тихіше, але з тією ж напругою. — Її тягнули. Просто взяли й забрали.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Арахн стояв трохи осторонь.

Його сегменти ледь рухалися, змінюючи положення, але загалом він залишався майже нерухомим. Потім раптом пролунало тихе, різке клацання.

Ще одне.

І ще.

Звук швидко зібрався в складний ритм — нерівний, ламаний, чужий для людського слуху.

Остап глянув у його бік, але нічого не сказав.

Клацання змінилося. Стало швидшим, коротшим.

Ніхто не розумів.

Назар лише нахмурився, спостерігаючи.

Арахн раптово зупинився.

Повна тиша.

Його корпус трохи повернувся вбік, сегменти склалися щільніше. Він просто відійшов назад, відсікаючи себе від розмови, зрозумівши, що це не має сенсу.

Чуб сидів на підлозі, притулившись спиною об холодний метал.

Довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Може, їй зараз краще.

Ніхто одразу не відреагував.

— У сенсі? — коротко кинув Бондар.

Чуб не підняв голови.

— Вона не з нами, — сказав він рівно. — Не в цьому… — він ледь повів рукою навколо. — Не тут.

Остап різко видихнув.

— Ви серйозно?

Чуб підняв на нього погляд. Порожній, але не байдужий.

— Вона не одна з нас, — додав він тихіше. — Ніколи не була.

Повітря в приміщенні стало важчим.

Остап зробив крок вперед.

— Вона ризикувала всім, щоб піти з нами, — сказав він вже без різкості, але з жорсткістю в голосі. — Вона стояла там, разом із нами. Її так само приговорили.

Пауза.

— І ви зараз говорите, що вона не одна з нас?

Чуб нічого не відповів.

Просто відвів погляд.

Суперечка не вибухнула — вона розтягнулася. Короткі фрази, уривки, напівсказані думки. Кожен тягнув у свій бік, але жоден не мав відповіді.

Суперечка рвалася на шматки.

Голоси накладалися один на один, уже не розбиралося, хто що каже — просто шум, роздратування, злість, що вихлюпувалася без сенсу.

— ...

— ...

— Та ти —

— Досить.

Назар не кричав.

Але в його голосі з’явилося щось таке, що різко обірвало всіх.

Тиша впала одразу.

Він повільно перевів погляд по всіх.

— Зараз є важливіша справа, — сказав він рівно.

Ніхто не перебив.

— Так вийшло, що в молодості я займався не дуже чистими речами, — продовжив він. — Я цим не пишаюся. Але свої гріхи я спокутав сповна.

Він на секунду стиснув губи.

— І бував у місцях… схожих.

Пауза.

— Не таких. Але достатньо жорстких.

Він трохи нахилив голову, ніби дивився кудись крізь них, у щось старе.

— У таких місцях дуже швидко розумієш одну просту річ.

Його голос став твердішим.

— Там немає честі в нашому її розумінні, — сказав Назар рівно. — Там навіть невинні стають винними.

Він повільно обвів усіх поглядом.

— Там завжди є хтось, хто збирає інших у кулак. І нам теж зараз потрібен такий. Як ніколи.

Його погляд зупинився на Чубі.

Той не відповів.

Просто дивився кудись усередину себе, ніби нічого навколо вже не існувало. Ні людей. Ні слів.

— Бо зараз ми не кулак, — тихіше додав Назар. — Зараз ми просто пальці. Окремі. Слабкі.

Він зробив коротку паузу.

— І якщо ми зайдемо туди отак… кожен сам за себе… нас просто розтягнуть.

Ніхто не рухався.

— Тому або ми зараз закриваємо роти й стаємо разом, — сказав він вже жорстко, — або потім кожен буде вигрібати окремо.

Погляд став холоднішим.

— І ніхто не витягне.