Глава 5

Глава 5

Вони стояли мовчки.

Лінії на підлозі чітко відділяли кожного від іншого. Світло холодними смугами різало простір зали, підкреслювало метал під ногами і гладкі поверхні стін. Андроїди розташувались по периметру — нерухомі, рівні, з опущеною, але готовою до роботи зброєю.

Ніхто не говорив.

Чекання розтягувалося у часі.

Десь далеко, за товщею конструкцій, почав з’являтися низький гул. Спочатку майже нечутний. Потім важчий, глибший, такий, що проходив крізь підлогу і віддавався у ребрах.

Транспортник заходив на стикування.

Світлові смуги вздовж стін змінили колір. Уздовж стелі спалахнули індикатори. Метал під ногами ледь здригнувся, коли магнітні замки шлюзів прийняли на себе масу корабля.

Гул затих.

Залишився лише тихий звук роботи систем.

Двері в протилежному кінці зали відчинилися.

Усередину зайшов начальник станції.

Андроїди злегка змінили положення — коротке підтвердження присутності командира.

Він зупинився за кілька метрів від шеренги.

Погляд пройшовся по кожному.

Затримався на Аяксі. На темному масивному силуеті Гороха. На багатосегментному корпусі Арахна.

Потім повернувся до людей.

— Отже, — сказав він спокійно. — Ваша подорож починається.

Ніхто не відповів.

Він ледь усміхнувся.

— Вас відправляють у колонію гірничого типу. Там видобувають сіль.

Коротка пауза.

— Основний об’єм технічної солі сектору йде звідти. Вода. Фільтрація. Системи життєзабезпечення.

Він повільно провів поглядом по строю.

— Без неї зупиняється все.

Руки зійшлися за спиною.

— Тож працювати будете без зупинок.

Він склав руки за спиною.

— Колонія розташована під поверхнею. Формально — самоуправління. Усередині немає постійної охорони.

Кілька людей у строю трохи напружилися.

Начальник помітив це.

Його усмішка стала холоднішою.

— Не плутайте відсутність охорони з відсутністю контролю.

Він підняв руку і коротко клацнув пальцями.

Звук різко розійшовся залом.

— Уся територія колонії перебуває під орбітальним наглядом. Кожен рух, кожна бійка, кожна спроба організувати щось більше — фіксується миттєво.

Він подивився прямо на них.

— І повірте, покарання не потребує присутності солдатів поруч.

Крок.

— Раз на тиждень вам скидатимуть ресурси. Їжа. Вода. Медикаменти. Інструменти.

Ще крок.

— Їхня кількість залежить від двох речей.

Пауза.

— Від кількості тих, хто ще живий.

І ще одна пауза.

— І від обсягу матеріалу, який ви видобули.

Слова повільно осідали в тиші.

— Менше працюєте — менше отримуєте.

Він трохи нахилив голову.

— З часом ви зрозумієте, що це дуже проста система мотивації.

Начальник знову клацнув пальцями.

Двері позаду нього відчинилися.

У зал зайшли кілька андроїдів.

У руках — металеві кейси. Коли вони відкрилися, усередині стали видні ряди ін’єкційних модулів.

Тонкі шприци. Прозорі ампули.

Начальник знову повернувся до групи.

— Перед відправленням — невелика процедура.

Він говорив спокійно, майже буденно.

— У шахтах підвищений рівень радіації. Ваш організм не витримає тривалої роботи без захисту.

Він провів поглядом по строю.

— У вас усіх є кров.

Погляд ковзнув по Гороху.

— Або її функціональний аналог.

По Арахну.

— Або внутрішні рідини, які виконують ту саму роль.

Він ледь кивнув андроїдам.

— Препарат, який вам зараз введуть, стабілізує клітинні структури. Він знижує вплив радіації у підземних шахтах.

Пауза.

— Але це не головна його властивість.

Його голос став трохи тихішим.

— Усередині знаходяться наноботи.

У залі стало ще тихіше.

— Вони інтегруються в ваш кровообіг.

Він провів пальцем по повітрю, наче проводив невидиму лінію.

— Якщо ви вирішите порушити правила, напасти на когось із персоналу, саботувати роботу або просто створити проблему…

Він злегка постукав по комунікатору на зап’ясті.

— Я натисну одну кнопку.

Пауза.

— І ваш кровообіг зупиниться.

Тиша стала важкою.

— Швидко. Чисто. Без зайвих драм.

Начальник знову усміхнувся.

— Але я дуже сподіваюся, що ми будемо співпрацювати.

Він зробив знак.

Андроїди почали рухатися до строю.

Шприци тихо клацали, готуючись до введення.

І саме в цей момент двері позаду начальника відчинились ще раз.

У зал внесли щось загорнуте у темну тканину.

Начальник поглянув на це з легкою цікавістю.

— А тепер… — сказав він. — Невеликий жест доброї волі.

Тканину розгорнули різко.

Чорне полотно розкрилося і важко опустилось вниз, відкриваючи знак. У центрі темного поля — глибоке блакитне коло, а в ньому — жовтий тризуб.

Начальник кілька секунд дивився мовчки, не поспішаючи, ніби оцінював не символ, а реакцію тих, хто стояв перед ним.

— Я знаю про ваше клопотання, — сказав він рівно. — Гуманітарного характеру. Воно зафіксоване у звітах разом із рішенням Ради Фракцій.

Коротка пауза.

— Але тут немає Ради.

Він зробив крок вперед.

— Тут немає переговорів, голосувань чи поступок. Тут є я. І будь-яке рішення — моє.

Тиша стала щільнішою.

Він знову подивився на полотно.

— Я міг залишити це собі. Міг знищити. Або просто утилізувати як будь-який інший непотріб.

Погляд повернувся до строю.

— Але я йду вам назустріч.

Ледь помітна усмішка торкнулася губ.

— І розраховую на те саме з вашого боку. Ви не створюєте проблем — я не створюю їх вам.

На секунду в залі щось змінилося.

Остап зробив крок уперед.

Не різко. Але достатньо, щоб вийти з лінії.