Глава 3

Глава 3

В зоні очікування було занадто тихо. Не спокійно — саме тихо. Звуки були, але приглушені, втоплені у стінах і підлозі. Десь далеко проходили стиковки, метал зустрічав метал, системи працювали без збоїв, але тут це доходило лише слабкою вібрацією, яка не зникала ні на секунду.

Люди сиділи або стояли вздовж стін. Хтось дивився перед собою, дехто — у підлогу. Рухів було мало. Після всього, що вже сталося, навіть дрібні дії вимагали зусилля.

Андроїди стояли по периметру. Тепер вони були зі зброєю. Вони тримали її опущеною, але не розслаблено. Достатньо було одного руху, щоб вона опинилася спрямованою в ціль.

Двері відчинилися різко і до зали зайшли андроїди інших моделей. Однакові силуети, але різні відтінки матеріалу — темніші, світліші, з матовим або ледь металевим блиском.

— Усі піднімаються, — пролунав голос. Такий самий рівний, як і раніше. — Перехід у санітарну зону. Обов’язкова дезінфекція.

Ніхто не перепитував. Піднялися не всі одразу, але швидко. Інстинкти ще працювали. Всі знали, що затримка тут нічого не давала.

Їх вишикували і повели.

Коридори змінювалися. Ті, що були до цього, виглядали робочими, зношеними, перебудованими десятки разів. Тут усе було інакше. Стіни світліші, а панелі рівніші. Освітлення яскравіше, але холодніше. Повітря — ще чистіше, з різким, стерильним запахом, який відчувався навіть на вдиху.

Вони зайшли у великий відсік, який одразу ділився на секції. Простір був організований чітко. Лінії на підлозі, розмітка, розділення потоків. Тут взагалі не було хаосу, або якихось зайвих елементів. Усе підпорядковане одній функції.

Їх зупинили перед входом у внутрішні камери.

— Зняти одяг, — пролунало.

Ніхто нічого не пояснював і не давав часу на паузу. Слова були сказані так само, як і все інше — як частина процесу.

Кілька секунд ніхто з козаків не рухався. Потім почали. Їхні рухи були різні. Хтось робив це швидко, різко, ніби хотів закінчити якнайшвидше. Інші — повільніше, затягуючи момент.

Юліса завмерла. Її пальці на мить зупинилися на застібці. Плечі напружилися, спина залишалася рівною, але це вже було зусиллям. Вона не дивилася ні на кого, тільки вниз, у підлогу перед собою. Це було гірше за допити. Гірше за перевірки. Там можна було триматися. Тут — ні. Вона розуміла, що вибору немає. Розуміла це чітко, але тіло все одно не хотіло рухатися.

Поруч уже роздягалися інші. Метал під ногами приймав одяг без звуку. Андроїди не дивилися прямо, але їхні сенсори були спрямовані на всіх одразу.

Погляд Юліси ковзнув убік коли поруч із нею став Арахн. Він не дивився на неї. Його рухи взагалі не були спрямовані на людей — він просто оцінив ситуацію. Оточення навколо, позиції інших людей та напрямки їх поглядів. Потім він зробив крок. Його верхні кінцівки розгорнулися широко, перекриваючи сектор. Не різко, без загрози — але достатньо, щоб закрити огляд з одного боку, потім з іншого.

Він не торкався її. Навіть не наближався занадто. Просто став між нею і рештою.

Юліса на секунду завмерла ще більше. Потім — продовжила. Швидко не роблячи зайвих рухів. Не піднімаючи погляду.

Коли вона зробила крок у камеру, Арахн опустив кінцівки і залишився чекати, поки вона вийде.

Андроїди не втручалися. Процес був важливіший за дрібні відхилення.

Юліса зайшла всередину. Двері закрилися за спиною відразу. Світло змінилося. Стало яскравішим, жорсткішим. Воно не просто освітлювало — воно виявляло. Кожну деталь, кожен рух.

Перший імпульс пари пішов знизу. Густий, гарячий, з різким запахом хімії. Він піднявся вгору, обволікаючи тіло, проходячи по шкірі, волоссю, обличчю.

Юліса здригнулася. Не від температури — від відчуття. Цей процес не був просто очищенням. Він був проникненням. Усе тіло реагувало одночасно.

Зі стін висунулися тонкі модулі. Вони рухалися швидко, без пауз, змінюючи положення, фокусуючись на різних ділянках. Рухи механізмів були частішими, швидшими, ніж у сусідніх відсіках. Світло змінювало кут, температуру. Змінювало спектр. Сенсори проходили по ній знову і знову, не залишаючи сліпих зон.

У якийсь момент зі стіни тихо відокремилась секція. Звідти вислизнув маленький дрон. Майже беззвучний. Темний, з одним вузьким сенсором замість «очей».

Він завис на рівні колін, потім почав повільно підніматися. Його рух був точний та методичний. Затримався біля її ніг. Потім піднявся трохи вище — до стегон. Далі — спина, сідниці, потім ковзнув уперед.

Ніякої поспішності.

Коли він піднявся до грудей, світло змінилося ще раз. М’якіший спектр підкреслив форму — акуратну, пропорційну. Сенсори затримались на грудях довше, ніж вимагала перевірка.

Дрон затримався. Потім піднявся ще вище. До обличчя. Коли він опинився біля губ, Юліса раптом помітила його. Різко вдихнула. Крок назад був інстинктивний, але впертися не було куди — стіна вже була за спиною.

Вона рефлекторно підняла руки — одна закрила груди, інша опустилася нижче, стискаючи пальці сильніше, ніж потрібно. Рух був швидкий, майже різкий, ніби це могло хоч якось зменшити відчуття відкритості.

Вона стиснула щелепи і не рухалася. Це закінчиться. Просто треба дочекатися.

Дрон завис на секунду.

Десь далеко, за межами цієї секції, людська рука коротко торкнулася сенсорної панелі. На поверхні панелі залишилося зображення — її тіло, оголене, виведене крупно, без жодних спроб щось приховати. Кадр змінювався повільно, ковзаючи по ній зверху вниз і назад, затримуючись там, де не було жодної технічної потреби затримуватися. Пауза тягнулася довше, ніж потрібно для перевірки. Значно довше.

Це вже не виглядало як процедура. Рука з’явилася в кадрі спокійно, без різкості. Пальці лягли на скло. Два з них розійшлися в сторони. Зображення слухняно піддалося — різко наблизилося, вирізаючи все зайве. Лишився тільки фрагмент. Без обличчя, без погляду. Жодної можливості відповісти.