Глава 2

Глава 2

Станція з’явилася раптово.

Вона висіла над колонією, перекриваючи частину планети, як темний наріст. Конструкція була грубою, зібраною з модулів різних епох, без спроби приховати різницю між старим і новим. Тут не було симетрії, лише функція. Станція не виглядала покинутою — вона виглядала втомленою, але працездатною.

Навколо неї були пришвартовані вантажні кораблі. Великі, масивні, з потемнілим корпусом, подряпані, з латками і зварними швами, що не намагалися бути акуратними. Вони висіли біля станції, як мертві тіла біля берега, притягнуті гравітацією і необхідністю. Деякі з них були старішими за саму станцію, з неробочими секціями і вимкненими вогнями. Інші виглядали відносно новими, але всі вони несли на собі однаковий відбиток — довгі рейси, важкі вантажі і байдужість до того, що всередині.

Зовнішній контур патрулювали андроїди.

Їх було видно ще здалеку — темні силуети, що синхронно рухалися вздовж корпусу по однакових маршрутах. Без поспіху чи метушні. Ця синхронність мала в собі щось неприємне: ніби вони не охороняли станцію, а відраховували час до чогось невідворотного.

— Підготовка до стиковки, — прозвучало з динаміків.

Голос був рівний, беземоційний, такий самий, як і всі попередні повідомлення. Корабель не зменшував швидкість плавно. Стиковка пройшла жорстко: метал ударив об метал, і удар прокотився крізь корпус, відгукнувся в кріслах, у грудях, у зубах. Один з козаків не стримався і видихнув уголос. Система стабілізувалася майже одразу. Для неї цей удар не мав значення.

— Вихід по одному, — пролунало ззовні, вже з боку станції.

У ту ж секунду фіксатори знялися.

Це сталося різко, без попередження. Ремені відпустили, механізми втягнулися у крісла, і тіла, які кілька годин були частиною конструкції, раптово повернули собі вагу. Хтось похитнувся, інстинктивно впершись у підлокітник. Хтось потер зап’ястя, перевіряючи, чи кров нормально пішла. Котигорошко повільно стиснув і розтиснув пальці, потім мовчки став, чекаючи, що буде далі.

Арахн підвівся і одразу розправив свої кінцівки по-своєму, не по-людськи — різко і широко, знімаючи накопичену напругу.

Аякс піднявся плавно, важко, з коротким, глухим видихом. Хвіст повільно вільнув з боку в бік — коротко, обережно. Він перевіряв свої здатність орієнтуватися в напрямках і не дивився ні на кого. Потім схрестив лапи в очікуванні, коли усі інші повернуться до нормального стану.

Шлюз відкрився.

— Вихід по одному, — повторили вони.

Перші кроки на станцію відчувалися інакше. Повітря було ще сухішим, ще чистішим, з металевим присмаком фільтрів. Підлога ледь вібрувала, передаючи роботу систем десь глибоко всередині конструкції. Коридор був вузький, освітлення рівне, без тіней. Камери дивилися звідусіль, але не нав’язливо — просто постійно.

Їх повели вперед, не пояснюючи напрямок. Станція не потребувала пояснень.

Коридори станції були схожі між собою, але не ідентичні. Вони не утворювали чіткої логіки, радше нагадували внутрішності великого організму, що зростав шматками, латався, перебудовувався і знову ріс. Метал панелей мав різний відтінок — від темно-сірого до майже чорного, подекуди зберігалися сліди старих маркувань, стертих часом і численними переробками. Під ногами відчувалася постійна, ледь помітна вібрація, яка не зникала ні на мить.

Андроїди йшли попереду і позаду, не озираючись. Вони не підганяли, але сам ритм їхнього руху змушував не відставати. Люди намагалися триматися купи, хоча коридор був достатньо широкий, щоб розвести їх по різних сторонах. Але вони йшли разом, як йшли до цього десятки разів. Не так впевнено: ковтаючи слину, дивлячись у підлогу, озираючись по сторонам. Але разом. Дехто тримав погляд занадто прямо, навіть трохи вгору, немов викликаючи когось на двобій.

Юліса йшла мовчки. Її не відокремлювали, але між нею й рештою зберігалася невидима дистанція, яка виникла сама собою. Ніхто цього не наказував — просто так склалося. Вона тримала спину рівно, але зі сторони здавалося, що кожен її крок вимагає титанічних зусиль.

Коли вони дійшли до зони огляду, простір раптово розширився. Коридор відкрився у великий відсік з високою стелею, залитий білим світлом. Складалося враження, що тут було холодніше, хоча тіло цього і не відчувало. Світло не залишало тіней, і в такому освітленні будь-яка дрібна реакція ставала помітною.

— Зупиніться, — пролунало.

Андроїди розосередилися, формуючи півколо. Зі стін висунулися сканери, тонкі панелі з ледь помітним гулом. Людей вишикували в ряд. Без криків, без дотиків — просто кілька коротких жестів, і всі зрозуміли, де мають стояти.

Огляд почався одразу.

Світло ковзало по тілах, фіксувало температуру, серцевий ритм, мікрорухи. Повітря на мить наповнилося слабким запахом озону. Один з козаків здригнувся, коли холодний промінь пройшовся по шиї. Інший зціпив зуби, витримуючи сканування очей.

Огляд не обмежився скануванням. До них підійшли андроїди з інструментами. Голки, тонкі щупи, контейнери для зразків. Вони брали кров, слину, зішкріб з шкіри, не пояснюючи і не зупиняючись. Процедури виконувалися швидко і точно, здавалося, це було рутинною дією, яку повторювали сотні разів.

Коли черга дійшла до Аякса, система на мить затрималася. Гул сканерів змінив тон, став нижчим, важчим. Один з андроїдів повернув голову трохи під іншим кутом, обробляючи додаткову інформацію.

— Відсік B-7, — прозвучало.

Те саме повторилося з Арахном і Котигорошком. Їх не затримували словами, не пояснювали причин. Просто відокремили від решти і повели вбік, до вузького проходу, який відкрився в стіні, наче його там і не було ще кілька секунд тому.

Окремий відсік був меншим, але насиченішим технікою. Тут не було ілюзії універсальності. Обладнання виглядало адаптованим під те, що не вписується у стандартні рамки. Сканери рухалися повільніше, уважніше. Світло змінювало інтенсивність, підлаштовуючись.