Глава 51

Глава 51

Стикування минуло майже безшумно. Лише короткий поштовх — радше відчутний тілом, ніж почутий — і корабель завмер, остаточно прийнятий конструкцією «Аполлона».

Шлюз відкривався повільно, за протоколом. Платформа не поспішала впускати всередину навіть тих, кого вже формально визнала допущеними. Час тут не підганяли й не розтягували — його просто відміряли.

Повітря всередині було сухішим, ніж на кораблі. Стерильним. Без запахів мастила, без озону, без слідів постійної присутності людей. Тут не жили. Тут перебували тимчасово.

Коридор був широкий, розрахований на одночасний рух кількох делегацій. Зараз — майже порожній. Світло було рівне, без різких переходів. Стінові панелі матові, місцями з елементами застарілих стандартів — не музейних, а просто не оновлених. Комплекс будували для роботи, а не для враження. Панелі вже не раз знімали й ставили назад, підлаштовуючи систему під реальну експлуатацію.

Козаки йшли у парадній формі. Кітелі, знаки рангу, тризуби на грудях. Без зброї. Тут вона була дозволена лише охороні «Аполлона» — і всі це знали ще до стикування. Формально. Без окремих нагадувань.

— Не люблю такі місця, — тихо сказав Волошин. — Забагато очей.

— Тут усе фіксується, — відповів Бондар. — Навіть коли здається, що ніхто не дивиться.

На першому перехресті їх зустріли координатори.

Людські силуети здалеку — але це були не люди.

Андроїди.

Гуманоїдні форми в нейтральних комбінезонах без знаків фракцій. Обличчя — схожі, але не однакові. Досить живі, щоб не лякати, і досить холодні, щоб не викликати довіри. Вони рухалися синхронно, без поспіху, без дрібних жестів.

— Делегація козацького корпусу, — сказав один із них рівним голосом. — Тимчасове розміщення підтверджене. Супровід активовано.

Він розвернувся й рушив далі. Не перевіряючи, чи йдуть за ним.

Андроїди не належали жодній фракції — і саме в цьому був сенс їхньої присутності. Їх не створювали для управління чи ухвалення рішень. Вони існували, щоб жодна зі сторін не могла сказати, що платформа працює на когось.

Увесь персонал «Аполлона» був таким самим. Обслуговування, навігація, супровід делегацій, доступи, розміщення, охорона — усе виконували штучні працівники, які не мали політичної приналежності, інтересів чи симпатій. Вони не тлумачили накази й не робили висновків. Вони лише забезпечували, щоб рішення, ухвалені Радою Фракцій, були реалізовані без перекосів.

— Щоб ніхто не тягнув ковдру на себе, — тихо сказав хтось із козаків.

— І щоб потім не було на кого показати пальцем, — відповів інший.

— Я ніколи їх не любив, — пробурмотів Маркус. — Не свої вони.

— У них немає побратимів, — додав хтось ззаду. — Є тільки протоколи.

У полках таких не тримали. Не через страх. Через відсутність братерства. Бо в бою поруч має бути той, хто витягне побратима з-під вогню, а не той, хто спершу прорахує варіанти й вирішить, що це неефективно.

Коридор знову занурився в тихий рух. Андроїди вже відійшли вперед, залишивши людей наодинці з рівним світлом і гладкими панелями станції.

Арахн рухався повільно, торкаючись поверхонь кінчиками лап. Не з обережності — зі звички. Він звіряв матеріал, стики, мікрозміщення. Потім подивився на координаторів.

— У нас теж починали з ідеальних форм, — тихо сказав він Остапу. — А потім з’ясувалося, що світ не зобов’язаний поводитися так, як у проєкті.

Коридор поступово розширився, переходячи в проміжний простір — не зал і не прохід. Передзальна зона. Напівкруглий об’єм із високою стелею, де звук губився, не відбиваючись.

Тут уже були інші.

Делегації тримали дистанцію.

Атлантична Кооперація стояла зібрано, без напруження. Кілька людей тихо перемовлялися, звіряючись із планшетами. Жести — короткі, точні. Вони не поспішали. Виглядали так, ніби вже знали, куди все рухається. Питання було лише в деталях і формулюваннях.

Пан-Африканська Ліга трималася важче. Майже не говорили. Дивилися прямо, не ховаючи поглядів і не нав’язуючи їх. Вони не шукали конфлікту, але й не поспішали його гасити.

Делегація Східного Домініону стояла осторонь. Рівні шеренги, чітка дистанція між людьми. Усі рухи — синхронні, відпрацьовані. Ніхто не виходив із ладу, ніхто не нахилявся до співрозмовника. Навіть погляди рухалися за внутрішнім ритмом. Це була не демонстрація дисципліни — це була звичка.

— Оце і є Рада, — тихо сказав хтось із козаків. — Ще до того, як почалося офіційне засідання.

Остап повільно оглянув простір. Тут уже йшла гра. Без документів. Без заяв. Хто стоїть ближче до переходів. Хто — спиною до стіни. Хто не дивиться, але слухає.

Юліса стояла трохи осторонь. Тут вона була не представницею козаків — лише фахівцем, якого запросили не з поваги, а з потреби.

Серед козаків повагу здобували справами.

Можливо, сьогодні вона зробить цю справу.

— Тримайся ближче, — сказав Остап тихо.

Вона кивнула.

Світло змінилося ледь помітно.

— Делегації розміщуються в тимчасових секторах, — пролунало з системи. — Про початок засідання буде повідомлено додатково.

Їх повели далі — повз закриті сегменти, повз переходи з різними рівнями доступу. Маршрут був чіткий. Делегацію вели до підготовленого сектора без зайвих зупинок і відхилень.

Тимчасовий сектор розміщення виявився глибше, ніж очікував Остап. Не поряд із залом Ради, але й не на периферії. Достатньо близько. Достатньо осторонь.

Приміщення було просте. Модульні відсіки, глухі стіни, приглушене світло. Без символіки, без кольорів фракцій. Тут нікого не представляли і не запитували імен.

— Тимчасове, — сказав Бондар. — Це завжди надовго.

— Тут ніхто не поспішає, — відповів Чуб. — Особливо коли всі вже зібралися.

Козаки розмістилися спокійно. Парадні кітелі, складені речі, рівні рухи. Ніхто не готувався до бою — бо тут вирішували інакше.