Глава 47

Глава 47

Після наради робочий ритм у секторі швидко відновився. Коридори знову наповнилися рухом — не метушливим, а зібраним. Хтось поспіхом ніс контейнери з обладнанням, хтось отримував короткі вказівки через гарнітуру, хтось мовчки переглядав записи з дронів. Усе це було звичним фоном, де не залишалося місця для емоцій.

Сотня Чуба розійшлася по секторах без команд. Усі вже знали, що далі. Рішення полковника не вимагало уточнень — воно просто вбудувалося в загальний порядок дій.

Бригада зачистки передала тіла одразу до медичного блоку. Без церемоній, без коментарів. Стандартна процедура, яку всі знали напам’ять. Орки не були союзниками, не були громадянами, навіть не були полоненими — лише матеріалом. І цього разу матеріалом важливим.

Розтин проводили в нижньому блоці. Стерильне приміщення, відсічене від решти бази кількома рівнями доступу. Тут працювали місцеві вчені й медики — люди, які мали справу не з бойовими операціями, а з їхніми наслідками. Вони рухалися чітко, зосереджено, обмінюючись короткими командами й цифрами. Усе зайве залишалося за дверима.

Юліса стояла осторонь у захисному спорядженні, уважно стежачи за кожним етапом розтину. Вона не намагалася керувати процесом, не втручалася без потреби. Чекала моментів, коли її знання справді були потрібні.

Перші години не дали відповіді. Травми були, але не смертельні.

Сліди бою — так.

Але за станом тканин медики швидко зрозуміли: вони старіші. Більшість ушкоджень виглядала приблизно добової давнини — наслідки бою, який стався ще на Січі. Ознаки сильного фізичного стресу — так. Але причина загибелі не вкладалася в звичні схеми. Легені не були зруйновані. Серце не мало критичних ушкоджень. Кров — без домішок, які легко ідентифікувати.

Проблема проявилася пізніше, коли почали зіставляти дані.

— Кисень у крові падав поступово, — сказав один із медиків, виводячи графік. — Не різко. Не як при асфіксії.

— І без пошкодження дихальних шляхів, — додала інша. — Організм просто переставав використовувати те, що отримував.

Медик переглянув результати аналізу ще раз і нахмурився.

— Дивно…

— Що? — спитала Юліса.

Він збільшив графік на екрані.

— Концентрація агента в тканинах у всіх майже однакова.

У кімнаті на мить стало тихіше.

— Тобто? — уточнив хтось.

Він повільно видихнув.

— Вони отримали однакову дозу.

У стерильному повітрі лабораторії тихо гуділи аналізатори, а холодне світло ламп робило шкіру тіл майже сірою.

— Є ще одна річ, — сказав медик після короткої паузи.

— Усі вони померли майже одночасно.

Він показав на часові оцінки.

Різниця між смертями становила лише кілька хвилин.

Юліса підняла голову.

— Це не блокування дихання, — сказала вона. — Це блокування обміну.

Вона пояснювала без поспіху, підбираючи формулювання так, щоб їх не довелося перекладати. Газ без кольору й запаху. Не подразнює. Не викликає негайної реакції. Він не зупиняє легені — він робить їх марними. Клітини перестають засвоювати кисень, навіть коли той присутній у достатній кількості.

— Смерть настає не одразу, — продовжила вона. — Через кілька годин або добу. Залежно від дози й навантаження. Організм входить у стан гіпоксії, але не усвідомлює цього.

Дані розтину поступово складалися в одну картину: напружені м’язи, мікророзриви тканин, характерні для сильних судом.

На передпліччях і шиї кількох тіл були глибокі подряпини від власних кігтів — рефлекторні рухи під час спроби вдихнути більше повітря. Пальці кількох тіл залишилися напівзігнутими — м’язи так і не розслабилися після судом.

— Вони померли не в бою, — підсумував хтось із учених. — Вони померли після.

— У лісі, — уточнила Юліса. — Коли вже не було ні атаки, ні наказів. Коли газ відпрацював повністю. Тепер зрозуміло, чому ліс був порожній, — додала вона. — Падальники чують такі речі швидше за людей.

Один із медиків підняв повіку тіла під лампою.

— Подивіться на капіляри.

У білках очей проступали дрібні точкові крововиливи — щільна темна сітка.

— Класична гіпоксія, — тихо сказав він.

Дані одразу передали в захищений канал. Без висновків, лише факти. Цього було достатньо.

Полковник почув усе пізніше. Не при розтині — у штабному блоці, за зачиненими дверима. На екрані перед ним були схеми, графіки, короткі пояснення. Він слухав уважно, не перебиваючи.

— Це зброя відкладеної дії, — сказала Юліса наприкінці. — Її використовують, коли важливо, щоб не лишилося живих.

— І щоб не було свідків, — додав полковник.

Вона кивнула.

Полковник кілька секунд мовчки дивився на графіки.

— Значить, вони зачистили своїх, — тихо сказав він.

— Я працювала з такими речами раніше, — сказала вона. — Знаю сигнатури. Домініон уже застосовував подібне. Модифікації різні, принцип — той самий.

— Зможете це довести? — спитав він.

— Так. Потрібен час і доступ до повного матеріалу.

Полковник мовчав кілька секунд, зважуючи не її слова, а наслідки.

— Працюйте, — сказав він. — Усе, що потрібно, отримаєте.

Юліса не подякувала. Просто кивнула. Це було зрозуміліше за будь-які формальності.

Коли вона вийшла, полковник ще раз переглянув зведення. Атака. Орки. Газ. Зачистка. Усе складалося в надто знайому картину.

Він підняв голову й натиснув виклик.

— Покличте сотню Чуба, — сказав він. — Нехай заходять. Робота не закінчена.