Глава 46

Глава 46

База прийняла їх без церемоній.

«Бурлак» увійшов у внутрішній периметр, двигуни скинули навантаження, і важка машина повільно зупинилася під навісом. Світло тут було рівне, холодне, позбавлене тіней — таке, яке не залишає місця для уяви. Метал, бетон, кабелі, запах озону й антисептику. Після лісу різниця відчувалася одразу. Там залишалися темрява, запах землі й листя. Тут усе було впорядковане — рівне світло, чіткий порядок коридорів, звичний ритм бази.

Козаки виходили один за одним. Зброю не відкладали, броню не знімали до команди. Частина одразу пішла оформлювати звіти, інші залишилися чекати в коридорі, поки командування піде до полковника.

Остап ішов поруч із Чубом. Обоє мовчали. Це мовчання було робочим — не напруженим, не важким. Вони вже пройшли момент емоцій, тепер залишалася тільки структура.

Осавули трималися трохи позаду — не звикли лізти поперед батька в пекло.

Полковник чекав у тактичній залі. Не сидів — стояв біля столу, дивлячись на голограму району, де ще кілька годин тому була галявина. Зараз там світилися лише умовні маркери та часові позначки.

По стіні тихо прокотилася хвиля світла — система периметру змінювала режим нічного спостереження. У кутку тихо працював тактичний проєктор, прокручуючи карти секторів.

Полковник вимкнув голограму одним рухом. Карта зникла, але район уже залишився в нього в пам’яті.

— Сідайте, — сказав він, не озираючись.

Чуб зробив крок уперед.

— Район перевірено. Живих противників немає. Тіла передані бригаді зачистки.

Чуб говорив рівно, але руки тримав за спиною, як під час бойового брифінгу.

Полковник кивнув — він почув саме те, чого очікував.

— Деталі.

— Ознак бою немає. Розташування тіл — хаотичне, але з чіткою логікою зупинок. Масова загибель без зовнішнього ураження.

Полковник уважно подивився на них.

— Причина смерті встановлена?

Чуб не поспішав відповідати.

— Можливо, газ, але ми цього не стверджуємо, — сказав він. — Але це перше, що лягає в схему.

Полковник нарешті повернувся.

— І, як я розумію, — додав він, — підтвердити це зараз нічим.

— Саме так, — відповів Остап. — Без аналізу тіл — це лише припущення.

Полковник мовчки подивився на них обох. Потім відвів погляд.

— Тоді ми маємо те, що маємо, — сказав він. — Мертві орки. Чиста місцевість. Жодного свідка. Для Ради Фракцій — порожнє місце.

По коридору пройшла технічна команда, навіть не глянувши в тактичну залу.

— Саме тому ми й намагалися взяти хоч когось живим, — рівно відповів Чуб. — Не вийшло.

Полковник прийняв це без коментарів.

— Домініон працює саме так, — сказав він після паузи. — Масово. Без зайвих ланок. Орки — витратний ресурс. Вони не планували, що хтось із них повернеться.

— Але навіть це треба довести, — сказав Остап. — А зараз у нас немає нічого, крім власних слів.

— Слів козацького підрозділу, — уточнив полковник. — А для Ради це не доказ. Це позиція. І позиції там важать менше, ніж факти.

У дверях з’явилася Юліса.

Вона завагалася на порозі — не була впевнена, чи має право ввійти. Вже встигла привести себе до ладу: чиста форма, зібране волосся, зосереджений погляд. Лише втома на обличчі нагадувала про безкінечний день. Але трималася вона рівно.

— Пане полковнику, — сказала вона, не підвищуючи голосу. — Можна?

Полковник глянув на неї уважно. Не як на цивільну. Як на можливе джерело відповіді.

— Говоріть.

Юліса зробила крок уперед.

— Я знаю, що без матеріалу ваші підозри нічого не важать. І розумію, що саме може мати вагу на Раді. — Вона зробила паузу. — Я проходила курси з біологічної та хімічної зброї. Ще на Аркадії. Східний Домініон користується обмеженим набором агентів. Вони не експериментують наосліп — у них стандарти.

Чуб трохи нахилив голову.

— Ви кажете, що зможете це визначити?

— Не самостійно, — чесно відповіла вона. — Але я зможу зрозуміти, що саме шукати. Газ, аерозоль, біологічний носій. Є маркери, які не зникають одразу. Навіть після смерті.

Полковник мовчав кілька секунд.

— Ви розумієте, що це означає? — спитав він. — Якщо ви помилитеся — це буде використано проти нас.

— Розумію, — сказала Юліса. — Але я також розумію, що без цього ви взагалі нічого не матимете.

Остап подивився на полковника.

— Вона не зрадниця, — сказав він. — Під час бою за Січ вона працювала з пораненими під обстрілом. Не відходила, поки останнього не витягли.

Чуб кивнув.

— Я підтверджую, — додав він. — Якби вона хотіла зникнути або нашкодити — шансів було достатньо.

Полковник ще раз глянув на Юлісу. Потім повільно кивнув.

— Добре, — сказав він. — Ви працюватимете з нашими спеціалістами. Доступ — обмежений, під протокол. Усе, що знайдете, — фіксується.

Юліса видихнула. Не з полегшенням — радше з готовністю.

— Дякую, — сказала вона. — Я не підведу.

— Це не про довіру, — відповів полковник. — Це про необхідність.

Він повернувся до Чуба й Остапа.

— Готуйте звіт. Не для Ради. Для нас. — Його погляд став жорсткішим. — Якщо Домініон вирішив закривати сліди подібним чином, значить, наступного разу вони зроблять це ще чистіше.

— Які наші подальші дії, пане полковнику? — спитав Остап.

Полковник трохи помовчав — він зважував не відповідь, а наслідки.

— А ми зробимо свою роботу. Чітко і до кінця, як завжди, — сказав він. — І подивимось, що з цього вийде.

За вікном база жила своїм ритмом. Лампи гуділи, системи працювали, люди розходилися по відсіках. Зовні все виглядало стабільно. По той бік периметру лежала темрява Хортиці, і ліс стояв нерухомо під нічним небом.