Глава 45

Глава 45

Машина йшла трасою швидко й рівно.

Після лісової дороги різниця відчувалася одразу. Колеса більше не шукали опору в корінні й багнюці — широкі шини тихо котилися по темних плитах покриття, і «Бурлак» рухався вперед важко, але впевнено.

Двигун гудів спокійно, без надриву.

По обидва боки дороги стояла Хортиця. Ліс тут уже не замикався суцільною стіною — між старими стовбурами відкривалися просвіти, глибші западини, звірячі проходи. Світло фар ковзало по корі, по вологих каменях, по широкому листю кущів, яке відбивало його тьмяним зеленим блиском.

Іноді щось перебігало дорогу попереду.

Низькі тіні з’являлися на мить і зникали між деревами. Кілька разів на узбіччі стояли груні — витягнувши шиї, вони проводжали машину темними блискучими очима. Коли «Бурлак» наближався, тварини відходили в підлісок спокійно, без паніки.

У відсіку було тепло. Метал корпусу повільно віддавав накопичене тепло, у повітрі стояв запах мастила, мокрої землі й лісу, який козаки принесли на броні та чоботах.

Остап сидів біля борту й дивився у вузьку оглядову щілину. Дорога ковзала назад темною стрічкою.

Галявина залишилася позаду, але відчуття її не зникало.

Надто чисто.

— Мене там інше зачепило, — сказав козак зі шрамом на щоці.

Він говорив спокійно й не дивився на інших.

— Вони не билися.

— Точно, — озвався хтось.

— Земля роздерта, коріння вирване — але це не сліди бою.

Маркус повільно підняв голову.

— Агонія, — сказав він.

Кілька людей мовчки кивнули.

— Їх корчило, — додав козак зі шрамом, — але не від куль.

Кілька секунд у відсіку мовчали.

— Отрута, — сказав Назар Лис.

Кілька голів повернулися до нього.

Лис сидів біля борту, впершись плечем у броню. Повільно провів долонею по обличчю, зганяючи втому. Різкі тіні підкреслили глибокі зморшки біля очей — ті, що з’являються після довгих років у полі.

Маркус глянув на нього.

— І що думаєш?

Назар трохи повів плечима.

— Може, газ.

У відсіку хтось тихо хмикнув.

— Газ так тіла крутить? — озвався козак із заднього ряду.

Лис на секунду задумався.

— Бачив подібне колись. Судоми, агонія. Нігті поламані, руки подряпані — землю дерли… а стрілянини майже нема.

Транспортер хитнувся на стику плит. Підвіска коротко відпрацювала удар — важко просіла і одразу вирівняла корпус. Гідравліка тихо зітхнула десь під підлогою, гасячи коливання. Метал тихо скрипнув, і знову залишився лише рівний гул двигуна.

Аякс сидів ближче до заднього люка. Його погляд час від часу ковзав у темряву за бортом.

— Там ще одна річ була дивна, — сказав він.

Остап повернув голову.

— Яка?

— Ліс.

— І що з ним?

Аякс трохи повів плечима.

— Він не реагував.

Кілька людей подивилися на нього.

— У сенсі?

— Коли в лісі стільки мертвого м’яса, — сказав він, — там завжди рух.

Він кивнув кудись назад, у темряву, де залишилася галявина.

— Комахи, падальники, дрібні хижаки. Хтось обов’язково приходить.

— А там нікого, — тихо сказав Остап.

Аякс кивнув.

Остап відвернувся від оглядової щілини.

— Тобто, — сказав він, — якби це була хімія, полягло б усе живе поруч.

— От саме, — відповів Лис.

Кілька людей задумливо переглянулися.

— Може, воно діє не одразу, — сказав козак зі шрамом. — Підчепили десь раніше, а накрило вже там.

— Може, — коротко відповів Лис.

Маркус потер підборіддя.

— Або концентрація там більша була.

Дем’ян Верба, який сидів ближче до апаратури дронів, підняв голову.

— Я ще записи перегляну, — сказав він. — Може, щось пропустили.

Лис кілька разів постукав пальцями по броні поруч.

— Подивись.

Він трохи нахилив голову.

— Бо щось тут усе одно не сходиться.

— Що саме? — спитав Маркус.

— Занадто чисто, — відповів Назар.

У відсіку знову запала коротка тиша.

Остап тихо видихнув.

— Значить, лабораторія розкаже більше.

Верба ледь кивнув.

— Якщо там є що розповідати.

Ніхто не заперечив.

Машина вийшла на довшу пряму ділянку дороги. Фари пробили темряву далеко вперед, і на кілька секунд ліс відступив від траси, відкриваючи ширший простір.

Там, у високій траві, стояло ціле стадо грунів.

Тварини дивилися на машину мовчки, не рухаючись. Коли світло фар торкнулося їхніх очей, кілька голів одночасно повернулися.

Потім стадо плавно розчинилося між деревами.

— Боюся, для Ради наших припущень буде замало, — сказав хтось у відсіку. — Без свідків, без полонених.

— Без тих, хто скаже, що там сталося, — додали.

Остап тихо хмикнув.

— Рада може написати що завгодно.

Він непомітно для себе стиснув руку в кулак.

— Але те, що ми там бачили, під звичайний бій уже не підпишеш.

Чуб стояв у проході, тримаючись за поручень. Він слухав розмову, не перебиваючи.

Коли голоси почали стихати, він заговорив.

— Завдання було просте. Зачистити район і зібрати докази.

Він оглянув відсік.

— Перше виконано.

Хтось коротко пирхнув.

— Щоправда, не нами.

Чуб ледь кивнув.

— Друге — подивимось на базі.

Він на мить замовк.

— А про Раду поговоримо після того, як зрозуміємо, що саме сталося в тому лісі.

Машина продовжувала рухатися трасою.

Ліс Хортиці повільно відступав у темряву за бортами. Світло фар виривало з нього лише вузький коридор дороги — і цим коридором важкий «Бурлак» рухався вперед, мов крізь товщу темної води.

Попереду була база.

Світло ангарів.

Лабораторії.

Питання, на які доведеться знайти відповіді.

Галявина в лісі залишилася позаду.

Але ніхто в машині не думав, що все закінчилося там.