Глава 44

Глава 44

Бригада зачистки з’явилася з лісу швидко й упевнено. Три платформи вийшли на край галявини і зупинилися, зависнувши над ґрунтом на висоті людського зросту. Гул двигунів був рівний, приглушений, без різких змін — звук техніки, яка працює за розкладом.

Транспорт для сотні стояв далі, на вирівняній ділянці між деревами.

Люди в захисних комбінезонах зійшли одразу. Герметичні костюми були зеленувато-сірі, з матовою поверхнею, що ледь помітно змінювала відтінок під освітленням лісу — система автоматичного камуфляжу підлаштовувала тканину під довкілля.

Безпека тут була важлива не менше, ніж у бойових підрозділах — подібні системи ставили не тільки солдатам.

Шоломи з темними скляними масками повністю закривали обличчя, на грудях — фільтраційні блоки та сенсорні модулі. Товсті рукавиці, важкі чоботи з жорсткою підошвою. На поясах висіли прилади й контейнери для зразків.

Один із старших групи підійшов до Чуба. На плечах його комбінезона були темні погони з вузькою срібною смугою та знаком біологічної небезпеки, обведеним колом — маркування керівника технічної групи зачистки.

Сотник коротко виклав ситуацію: де знайшли основні тіла, де лежали інші, що саме бачили козаки.

Той вислухав мовчки й кивнув.

— Починаємо.

Частина бригади залишилася на галявині. Інші взяли обладнання й рушили в ліс — туди, де козаки знаходили розкидані тіла.

— Десять із Золотої з ними, — сказав Чуб. — Охорона.

Остап стояв збоку, не втручаючись. Для нього це не було чимось новим і не вимагало окремої уваги. Він бачив роботу таких бригад раніше — на інших планетах, після інших різанин, у значно гірших умовах. Тут усе було занадто чисто. Занадто правильно. І саме це йому не подобалося.

Бригада почала з маркування. Короткі спалахи фіксували місця, де ще кілька хвилин тому лежали тіла. Потім пішли контейнери — важкі, герметичні, з затемненими панелями. Орків забирали мовчки, без поспіху, але й без зупинок. Ніхто не перевертав тіл, не оглядав обличчя. Їх просто піднімали так, як вони лежали, і складали в контейнери. Для цих людей це була звичайна робоча операція.

Контейнери ніхто не тягнув руками. Один із техніків тримав невеликий пульт із двома короткими важелями. Після сигналу контейнери тихо піднімалися над землею й повільно пливли до платформ, слухняно реагуючи на рухи пульта.

Ліс довкола жив своїм життям. Між корінням прослизнуло щось низьке й пружне, з довгою шиєю і короткими роздвоєними копитами. Тварина зупинилася на мить, повернула пласку голову з широкими темними очима, вдихнула повітря — і зникла в папоротях одним плавним ривком. На Хортиці таких знали: грунь. М’ясо щільне, солодкувате, добре тримало маринад. Полювали на них обережно — розумні й швидкі, не гірші за земних оленів, але зовсім не олені.

Вище, між стовбурами, тягнулися ліани з м’якими світлими наростами, схожими на застиглі краплі смоли. Час від часу вони здригалися, реагуючи на рух повітря. У кроні клацали дрібні комахи з прозорими, як скло, крилами — їхній звук був рівний і настирний, здавалося ліс сам себе перевіряв на живучість. Десь далі коротко зірвалася птаха — темна, з надто довгим хвостом, що більше нагадував балансир, ніж пір’я.

Галявина залишалася дивно тихою. Повітря тут здавалося важчим, ніж у лісі довкола. Козаки рухалися повільніше, автоматично тримаючи дистанцію між тілами, хоч реальної потреби в цьому не було.

Котигорошко тримав вузький прохід між двома старими деревами. Він стояв нерухомо, лише інколи змінював опору, втискаючи важку ногу в ґрунт. Коли повз нього проходили люди з бригади зачистки, він відступав рівно настільки, скільки було потрібно, і знову перекривав прохід. Його завданням було одне — щоб ніхто не з’явився звідти, де не чекають.

Час ішов повільно. Галявина змінювалася на очах: там, де ще недавно лежали тіла, залишалися лише втиснуті в багнюку контури, поламані гілки, темні плями вологого листя. Ліс не протестував — він просто забирав назад простір, який у нього на якийсь час відібрали.

Поки бригада працювала, козаки почали говорити — неголосно, уривками, без жартів.

— Вони тут не воювали.

— І не ховалися.

— Просто зупинилися.

— Надто зібрано, — додали після паузи.

— Так не падають випадково.

Аякс обійшов периметр і повернувся. Він не подавав сигналів і не робив жестів — просто став поруч із Остапом і кілька секунд дивився вглиб лісу, туди, де світло вже не пробивалося крізь крони. Його хвіст ледь помітно смикнувся.

— Тут нічого не тисне ззовні, — сказав він нарешті. — Але мені не подобається, як це місце мовчить.

Остап кивнув.

— Бачу. Будь уважний.

Дрони Верби повільно коригували позиції, тримаючи сітку над галявиною. Час від часу він переглядав дані, не змінюючи виразу обличчя. Коли техніка нічого не бачить — це теж інформація.

— Дем’ян, — озвався Чуб по каналу.

— На зв’язку.

— Якщо щось зміниться — одразу.

— Прийняв. Поки що — порожньо.

Арахн стояв трохи осторонь, там, де підлісок був густішим. Він не втручався й не наближався до тіл. Його увагу привернули місцеві комахи — темні, сегментовані, з напівпрозорими крилами, що повільно здіймалися з ґрунту після відходу людей. Він спостерігав за ними довго, майже нерухомо; нахиливши голову, вивчав не форму, а сам рух. У цьому спостереженні не було аналізу — радше тиха зосередженість: серед чужого світу він шукав щось знайоме, хоч і не знав, що саме.

Маркус підійшов ближче, зупинився так, щоб бачити і край галявини, і роботу бригади. Він мовчав довго, потім сказав рівно:

— Вони помирали не одразу.

— Звідки знаєш?

— Земля роздерта. Коріння вирване. Вони хапали повітря, тягнулися, падали знову. Тут була агонія — але без бою.

Більше він нічого не додав.

Коли надійшов сигнал про завершення, усе пішло так само злагоджено, як і почалося. Сектори згорнулися, люди зійшлися до платформ, дрони опустилися нижче, прикриваючи відхід. Ніхто не озирався.