Глава 43

Глава 43

Спочатку вони натрапили лише на одне тіло.

Орк лежав осторонь, майже непомітний серед коріння й папороті. Здавалося, він просто впав і більше не підвівся. Шкіра потьмяніла, губи розсохлися, паща напіввідкрита. Жодних слідів бою — ні опіків, ні пробоїн, ні уламків. Земля під ним була волога, але не залита кров’ю.

Аякс зупинився першим, мовчки підняв лапу, і загін завмер.

Остап підійшов ближче до тіла, присів навпочіпки, не торкаючись його. Подивився уважно — не як на ворога, а як на факт. Очі автоматично ковзнули по землі довкола, по корінню, по траві, але нічого не знаходили. Не було ані слідів сутички, ані напрямку відступу. Лише ліс і мертве тіло в ньому.

Дрони Дем’яна Верби зависли вище, розгортаючи сканування, але канали мовчали: жодного ворога — лише фауна лісу: дрібні рухи тварин, птахи, комахи. Ліс жив своїм життям.

Вони рушили далі.

Другий орк лежав уже біля стовбура, згорнувшись на боці; пальці стиснуті так, що, здавалося, він і досі хапає повітря. Третій — у заглибині між корінням, четвертий — біля поваленого дерева. Із кожною сотнею метрів тіл ставало більше. Вони траплялися спершу поодинці, потім парами, а згодом — групами. Лежали розкидані там, де їх наздогнала смерть.

Ґрунт навколо почав говорити більше, ніж самі тіла. Витоптана трава, прим’яте листя, сліди коротких зупинок. Невеликі вогнища, давно погаслі, обкладені камінням поспіхом, без жодної системи. Видно було, що це не табори — лише нічліги, зупинки на кілька годин, не більше. Вони не встигли нічого облаштувати.

І всюди — по боках, за кілька кроків від місць стоянок — купи лайна, розмазані по землі, впереміш із багнюкою.

— Примітивні створіння… — буркнув хтось із козаків, не зупиняючись. — Навіть яму собі викопати не можуть.

— Та б’юся об заклад, — озвався інший, сухо, без злоби, — вони взагалі не знають, що таке туалет.

— А унітаз?

— Унітаз вони б вкрали, — хтось пирхнув. — Поставили б посеред табору і молилися б на нього, як на артефакт з іншого світу.

— Священний трон, — додав ще один. — Символ влади і достатку.

Кілька людей хмикнули. Сміх був короткий і мертвий — не для радості, а щоб трохи розрядити напругу.

Остап ішов мовчки. Він помічав дрібниці: як часто трапляються тіла, як вони лежать, як обривається слід. Йому не подобалася ця тиша — надто рівна, надто порожня.

Чим далі вони заходили, тим ясніше вимальовувалася картина. Це не був один табір, а мережа дрібних стоянок, розкиданих по лісу. Орки розповзлися сюди, зупинялися, рухалися далі… і не доходили.

Котигорошко, проходячи повз, штурхнув ногою одне з тіл — без злості, без цікавості, просто щоб переконатися. Орк глухо перекотився набік. Ніякої реакції —Горох нічого не сказав і пішов далі, важко вгрузаючи у вологий ґрунт.

На наступній ділянці тіл уже не рахували. Вони лежали купами — біля згаслих вогнищ, між деревами, просто на галявинах. Деякі сиділи, притулившись до стовбурів, інші — обличчям у землю. У багатьох роти були роззявлені, очі — широко відкриті, застиглі у виразі тваринного жаху. Видно було: вони не падали одразу. Вони задихалися. Повзли. Хапали повітря. Дряпали землю кігтями. Місцями багнюка була так переорана — здавалося, тут намагалися вирити десятки ям одночасно.

Галявина тиснула. Повітря тут здавалося важчим, ніж у лісі довкола — сама місцевість застигла в пам’яті про останні хвилини тих, хто тут помер. Козаки рухалися повільніше, автоматично збільшуючи дистанцію між собою, хоч потреби в тому не було. Ніхто не хотів зайвий раз наступити на тіло.

Горох пройшов крізь середину галявини напролом. Його кам’янисте тіло залишало глибші сліди у вологому ґрунті. Він зупинився, нахилився і штовхнув ногою іншого мертвого орка — тепер уже сильніше. Тіло перевернулося, глухо вдарившись об землю. Жодної реакції. Котигорошко затримався на мить, щось зважував, а потім рушив далі, так само мовчки.

Остап відчував, як ліс дивиться на них. Не вороже — уважно. Тут не було запаху бою, не було гару чи металу. Лише волога земля, гниле листя і солодкуватий, важкий запах смерті, який не мав жодного пояснення.

Біля краю галявини Аякс раптом зупинився і напружився. Він не подавав сигналу, але Остап і так зрозумів: слідів виходу не було. Орки не тікали. Вони просто закінчилися тут.

Дрони Верби висіли нерухомо, мов чорні комахи під кронами. Дані текли рівним потоком, але не приносили жодних відповідей. Лише підтверджували очевидне: ніякої активності, ніяких залишкових сигналів, нічого, що можна було б назвати причиною.

Один із козаків опустився навпочіпки біля краю купи тіл, подивився на землю, на сліди кігтів, що врізалися у багнюку, і повільно випростався. Він не прокоментував це вголос, але кілька людей побачили й зрозуміли те саме.

Маркус зупинився ще раз. Подивився на галявину збоку — як на задачу, яка не мала рішення. За спиною висів енергетичний лук — трофей, який уже встиг довести у бою, наскільки добре ця зброя підходить саме йому. Але тут не було цілі, у яку можна стріляти. Він відвів погляд першим.

Арахн завмер над однією з куп, повільно оглядаючи тіла, не торкаючись їх.
Аякс обійшов периметр, але не подавав сигналів. Дем’ян отримував із дронів одне й те саме: біологічні сліди тварин, жодної активності орків. Нікого живого.

Ліс раптом став тихішим. Навіть вітер у кронах стих і на кілька секунд чути було тільки їхні кроки по мокрому листю.

Найбільша галявина відкрилася раптово.

Вона була широка, залита тьмяним світлом, і вся вкрита тілами. Десятки. Можливо, більше. Вони лежали так щільно, що подекуди накладалися один на одного. Тут було видно, що це була велика група — чи навіть кілька. Тут вони зупинилися масово. І тут же всі загинули.

Жодних ран. Жодних слідів бою. Лише роздуті груди, перекошені пащі, висолоплені язики, судомно зігнуті пальці. Очі — перелякані, скляні, спрямовані в нікуди.