Глава 40

Глава 40

Полковник стояв перед ними рівно, не спираючись ні на стіл, ні на стіну. Йому було важливо тримати себе так само, як тих людей, для яких він був і командиром, і прикладом.

Він ще раз повів поглядом по півколу.

— Ви були, — сказав він повільно, — і залишаєтесь найкращою сотнею Січі.

Цього разу слова не впали — вони стали на місце. Як патрони в магазин перед боєм.

— Я не кажу цього для підбадьорення, — продовжив полковник. — І не для честі. Я кажу це, бо зараз це має значення.

Він повернувся до тактичного столу, увімкнув проєкцію. Ліс з’явився знову — холодний, плямистий, байдужий.

— Полк виснажений, — сказав він. — Учорашній бій це показав. У мене є сотні, які втратили третину складу.

Він зробив паузу, коротку, але важку.

— Є й такі, що втратили всіх командирів. Сотник, осавули, офіцери — всі. Залишилось по десятку бійців. А подекуди не залишилось нікого.

У залі стало тихіше. Не мертва тиша — робоча, глуха.

— Вони тримаються, — продовжив полковник, — і тримаються по-козацьки. Без паніки, без розбігання. Навіть там, де вже нема кому їх тримати. — Він коротко кивнув, віддаючи мовчазну шану відсутнім. — Але це вже не повноцінні сотні. Це групи, які тримаються на характері й взаємній довірі. Якщо я пошлю їх у ліс окремо — вони підуть. І будуть битися. Але втрати там будуть такі, що назад може не повернутися ніхто.

Полковник зробив паузу, давши словам пройти крізь людей.

— Я не хочу втрачати козаків через розпорошення, — сказав він твердо. — Не тоді, коли їх можна зберегти й зібрати в ударну силу.

Він перевів погляд на Чуба.

— Тому в тебе є повноваження, — сказав прямо. — Якщо буде потрібно — добрати людей. Відібрати з тих підрозділів, доформувати сотню. Кого вважатимеш за потрібне.

Хтось ледь помітно видихнув. Не полегшення — усвідомлення масштабу.

— Але, — полковник підкреслив слово голосом, — без затримок. Оркам не можна давати часу. Кожна зайва година — це шанс для них розповзтися глибше, перегрупуватися або підготувати новий удар. Цього шансу їм давати не можна.

Десь зовні різко крикнула птаха. Звук був схожий на земну чайку — і на мить у приміщенні щось здригнулося. Кілька козаків навіть не зрозуміли, чому, але в грудях стисло, мов від спогаду, який не встиг оформитися. Хтось подумав про корабель. Хтось — про тих, хто на ньому залишився. Думки швидко відігнали, як щось недоречне.

— Орки не зникли, — продовжив полковник. — Вони в лісі. І залишити їх там — це як залишити вовка в курнику, сподіваючись, що він передумає.

Хтось хмикнув коротко й зло.

— Я не маю ілюзій, — додав полковник. — Валіз доказів ви там не назбираєте. Орки не для цього створені. Кут рота в нього ледь сіпнувся — не усмішка, а радше гримаса. — Але поки вони там, у лісі, вони лишаються загрозою.

Він вимкнув проєкцію.

— Тому рішення таке. Ви заходите в ліс. Методично. Без героїзму. Зачистка. Якщо візьмете когось живим — добре. Якщо ні — ніхто вас за це не судитиме.

Полковник на мить замовк, даючи словам осісти.

— Після цього — короткий передих. І виліт на Аркадію. Я вже готую запит на збір Ради Фракцій. І туди ви полетите не як ті, хто просить, а як ті, хто знає, з чим має справу.

Чуб не відповів одразу. Він лише трохи нахилив голову — не жест покори, а знак прийняття.

— Зрозуміло, пане полковнику, — сказав він спокійно. — Сотня виконає завдання.

Без виклику. Без демонстрації. Просто факт.

Полковник уважно подивився на нього, потім — на інших.

— Я вірю у вас, — сказав він тихіше. — Саме тому цей наказ — ваш.