Глава 39

Глава 39

Ранок прийшов не одразу.

Спершу була сіра межа між сном і неспанням, де думки ще не мали форми, а тіло вже пам’ятало все. Хтось прокинувся від болю в перев’язаній руці. Хтось — від різкого звуку, якого насправді не було. Хтось не спав зовсім, просто лежав у темряві куреня й дивився в стелю, рахуючи подряпини на металі.

Курені ще тримали ніч. Усередині стояла тиша, важка після недоспаних годин. Десь хтось тихо кашлянув. Десь перевернулися на боці, стискаючи зуби, щоб не зойкнути. Сон тут був короткий і рваний — як поганий зв’язок: зникав у найгірший момент.

Сни приходили важкі. У когось — з криком, який проковтнули ще в горлі. У когось — без образів, лише відчуття падіння й тиску в грудях. Були й ті, кому снилися не орки й не вибухи, а дрібниці: стара кава, сміх у майстерні, голос, який тепер уже не відгукнеться. Такі сни будили гірше за кошмари.

Прокидалися мовчки.

Першими вийшли ті, хто так і не заснув. Вони відсували шторки, відкривали люки, вдихали холодне ранкове повітря, немов перевіряючи, — світ усе ще тут.

Небо над Хортицею було низьке, затягнуте, без сонця. Ліс стояв темною масою, мовчазний і насторожений. Він виглядав так, наче нічого не сталося. Саме це дратувало найбільше.

Потроху курені оживали. Хтось накидав броню, не застібаючи всі замки. Хтось довго сидів на лаві, втупившись у підлогу, повільно перевіряючи спорядження — ремені, застібки, кобуру. Інші вже стояли біля виходу, мовчазні й зібрані. Рухи були економні, без зайвого. Ніхто не говорив більше, ніж треба. Просто кожен повертав себе до звичного ритму.

— Живий? — запитали десь у проході.

— Поки так, — відповіли без усмішки.

Це було не жартом. І не привітанням. Просто факт.

У загальному приміщенні з’явився Верба. Обличчя ще сіре, але механічне око вже світило рівно. За ніч він таки полагодив його — нове кріплення тримало міцно, і лінза більше не сіпалася, як учора. Він мовчки кивнув кільком, поставив на стіл кухоль із чимось гарячим, але так і не доторкнувся до нього. Лише стояв і дивився, як пара піднімається вгору.

Аякс пройшов майже беззвучно. Хтось машинально відступив, даючи йому дорогу. Він не дивився ні на кого конкретно, але вуха його постійно рухалися, ловлячи кожен звук. Ліс усе ще був занадто близько.

Арахн з’явився останнім — повільний, зібраний, без видимих ушкоджень, але з напруженням у кожному русі. Його чотири лапи торкалися підлоги майже одночасно, рівно. Він зупинився, прислухаючись до чогось усередині себе, а тоді так само мовчки рушив далі.

Слова з’являлися між ними неохоче — кожне треба було витягати зсередини.

Хтось кивнув у бік перев’язаної рани — без запитання. Той лише знизав плечима: мовляв, не зараз. Інший довго мовчав, перш ніж буркнути щось про втому, і відразу замовк, подумавши, що сказав зайве.

Ніхто не питав про вчора. Ніхто не переповідав бій. Для цього ще було зарано. А може — вже запізно.

Десь неподалік загуркотіли кроки. До куренів підійшов зв’язковий. Молодий, із втомленими очима, але рівною спиною. Він зупинився, оглянув присутніх — мов звіряючись із внутрішнім списком.

— Сотня Чуба, — сказав він без зайвих слів. — Полковник кличе на нараду. Зараз.

Це прозвучало, як команда, якої чекали. І водночас — як новий тягар.

Люди підняли голови. Хтось видихнув. Хтось машинально поправив спорядження. Питань не було. Усі розуміли: ранок закінчився. Далі — робота.

День починався тихо й важко, ніби сам не хотів рухатися далі.

Над Хортицею повільно тягнувся холодний вітер. Ліс мовчав.

Вони виходили з куренів групами, збираючись докупи вже на ходу. Без строю. Без ритуалу.

Просто сотня, яка пережила ніч і тепер мала вирішити, що робити з днем.