Глава 37

Глава 37

Після бою Січ звучала глухо й нерівно. Десь тріщав перегрітий метал, зрідка клацали аварійні реле, працювали генератори резервного контуру. Замість гуркоту бою тепер було чути інше: короткі команди медиків, скрегіт інструментів по броні, важкі кроки людей, що поверталися з поля бою.

Козаки не поспішали розходитися. Хтось опустився на землю просто там, де зупинився. Інші повільно ходили між уламками, перевіряючи своїх: чи всі повернулися, чи когось ще витягають із поля. Розмов було мало. Після такого бою кожен спершу дивився навколо й мовчки рахував обличчя.

Чуб стояв біля розбитої зенітної платформи й дивився не на поле бою, а на тих, хто повернувся. Його бійці трималися поруч, але не лізли з розмовами. У таких хвилинах кожен знав свою роботу без слів: перевірити поранених, допомогти тим, хто ледве тримався на ногах, подивитися, хто ще не повернувся.

Сотник мовчав. У бою рішення приходили швидко. Після бою думки рухалися важче, ніби проходили крізь дим.

Волошин сидів на землі поруч із тілом Яромира. Шолом він зняв і поклав поряд.
У руці він тримав невелику флягу. Він зробив ковток, поморщився й плеснув трохи на землю біля побратима.

— За тебе, старий.

Вони пройшли разом десятки завдань. Ще тоді, коли Волошин тільки став осавулом Золотої команди, Яромир уже давно очолював Зелену, старший, досвідченіший. Той, хто пояснював, як не вбити свою команду дурним наказом і як витягнути людей із бою, коли все летить шкереберть.

Перші справжні бойові рішення Волошин колись приймав, оглядаючись саме на нього. І навіть тепер ловив себе на думці, що чекає почути його спокійний голос десь поруч.

Він мовчки зробив ще ковток і знову вилив трохи на землю.

Бондар стояв трохи осторонь. Його броня була побита, вм’ятини темніли під шаром кіптяви. Роки втрат навчили його ховати емоції глибоко всередині. Але зараз він відчував той самий біль, що й Волошин.

Тому не підходив. Деякі прощання люди мають пережити самі.

Верба сидів на землі, притулившись спиною до корпусу спаленого дрона. Його механічне око мигало з перебоями — тріснуло кріплення. Він не лагодив. Уперше за довгий час. Пальці були в мастилі й крові, але він дивився на них так, наче вони належали комусь іншому.

— Колись це було легше, — пробурмотів він. — Чи я просто був дурніший.

Маркус стояв біля медиків і допомагав переносити поранених. Коли потрібно — тримав ноші, коли потрібно — притискав перев’язку або подавав інструменти.
Працював швидко й без зайвих слів — як людина, яка вже не раз бачила, чим закінчується бій.

Аякс сидів навпочіпки, поклавши обидві шаблі перед собою. Леза були зазубрені, темні від засохлої крові. Він чистив їх повільно, не тому що треба — тому що інакше лапи починали тремтіти. Його вуха були притиснуті, погляд — глибоко всередину. У бою він був штормом. Тепер — скелею після бурі, на якій ще чути відлуння хвиль.

Арахн стояв поруч із ним. Без зброї. Його хітинові пластини були посічені, одна з лап обмотана грубою тканиною. Він не рухався. Просто стояв, дивлячись на горизонт Хортиці, де ліс темнів, мов закрита рана. У його культурі мовчання після бою було формою пам’яті.

Полковник підійшов до залишків сотні без урочистості. Так, як підходять старші, коли не хочуть заважати болю, але мусять бути поруч. Став поруч із ними, мовчки оглядаючи двір Січі. Його сива чуприна була в пилу, вуса — закіптюжені. Кам’яне обличчя не виражало нічого, та в очах було те, що бачили лише ті, хто воював поруч із ним роками.

— Вистояли, — сказав Феодосій Гордієнко рівно. Не як підсумок і не як похвалу — як констатацію.

Він говорив спокійно, без зайвих слів, але кожен тут чув у цьому голосі втому довгого бою.

— Але, на жаль, це ще не кінець, — продовжив він. — Це пауза. Коротка.

Козаки слухали мовчки. Ніхто не перебивав і не заперечував — навіть у власних думках. Кожен тут розумів: бій закінчився, але робота — ні.

Розслабитися зараз могли дозволити собі тільки ті, хто вже заснув вічним сном.

— Поранених — до медиків. Без черги, незалежно від звання. — Він перевів погляд убік, де працювали санітарні дрони й люди з перев’язаними ранами допомагали тим, кому було гірше за них. — Мертвих — зібрати. Усіх. Не залишати ні в завалах, ні під водою.

Полковник говорив повільно, з паузами — вбудовував ці слова в кожного.

— Орки відійшли в ліс. Їм не можна дати часу зібратися докупи й перегрупуватися. Значить, виставляємо дозори. Патрулі — короткі, змінні. Без гонитви за трофеями.

Він зробив крок уперед.

— Місто й база пошкоджені. МЦН зруйнований повністю. Зв’язку немає. Енергія — на резерві. Тому зараз головне — відновити оборону і привести базу до ладу.

Поруч, між обгорілими конструкціями, рухалися цивільні — інженери, техніки, люди з академій. Хтось уже знову тримав інструмент, хтось ще не випустив автомат з рук, бо не був певен, що це безпечно. Вони не дивилися на козаків із захопленням — лише з очікуванням.

Вони чекали не захисту, а рішення: що далі.

— Січ мусить знову працювати, — сказав Гордієнко. — Повільно. Без поспіху. Ми приведемо її до тями. А тоді вже будемо вирішувати, як і кому відповідати за сьогоднішнє.

Він замовк.

Ніхто не аплодував. Не було вигуків. Люди просто почали рухатися — кожен до своєї справи. Хтось допомагав пораненим, хтось тягнув уламки, хтось мовчки рахував спорядження, що лишилося.

Над Хортицею стояв дим. Не суцільною стіною — клаптями. Між ними проступали зруйновані вежі, обпалені доки, темні смуги в лісі, куди відійшов ворог.

Бій закінчився.

Робота — ні.