Глава 35

Глава 35

Злам не виглядав як диво.

Полум’я ще догорало там, де врізалася «Чайка». Сам вибух уже відгримів. Залишився лише чорний слід, що врізався в землю, і обвуглені шматки металу, які парували під дощем з океанського повітря.

Орда, яку корабель розірвав своїм тілом, більше не була єдином цілим. Вона розсипалася — не миттєво, не красиво, а важко, як розвалюється щось гниле зсередини. Те, що ще кілька хвилин тому тиснуло єдиною живою масою, почало рватися на клапті. Окремі групи орків бігли вперед без підтримки. Інші — озиралися. Хтось зупинявся, хтось падав і не підводився вже не від кулі, а від втоми й страху.

Полковник це побачив одразу.

Він стояв у глибині оборони, серед резервів, які танули швидше, ніж він сподівався. На його тактичній панелі червоні й зелені мітки давно перемішалися, втрати накладалися одна на одну, а часові вікна давно зникли. Але він дивився не лише в цифри. Він дивився на поле бою так, як дивляться ті, хто пережив не одну війну.

І він зрозумів: ворог більше не тримає ритм.

— Вони ламаються… — сказав він тихо, майже сам до себе.

Орда ще була величезною. Орків усе ще було багато. Але їхня маса втратила головне — віру в перемогу. Вони йшли вперед за інерцією, не знаючи вже, навіщо. Без впевненості, що наступ принесе результат. А це означало одне.

Час.

Полковник підняв голову й подивився на Січ. На зруйновані вежі, на задимлені доки, на майстерні, з яких ще кілька годин тому виходили інженери, а тепер виходили бійці з підручними щитами, зварними списами, обрізами, яким було по сто років.

— Передати по всіх каналах, — сказав він уже твердо. — Січ виходить.

Це не було наказом у звичному розумінні.

Це була воля Січі.

Сигнал пішов хвилею. Через запасні лінії, через оптоволокно, через усі канали, що ще працювали. Там, де не було зв’язку, його просто відчули. Бо оборона — це коли тримають. А контратака — коли приходить час зберегти те, що втримали.

Брами Січі, пошкоджені, заклинені, розкривали вручну. Люди штовхали метал, підкладали балки, різали зварку. Хтось отримував уламком у голову, хтось падав, але метал усе одно рухали далі. З доків виходили бронемашини, ті, що ще могли рухатися. Не повністю справні. Не з повним боєкомплектом. Але ще були боєздатні.

І Січ рушила вперед.

Не як ідеальна армія. Як люди, яким більше нікуди відступати.

Орки не чекали цього. Велика частина їх ще намагалася тиснути на передову, коли з флангів і тилу в них вдарили ті, кого вони вважали вже зламаними. Інженери, які ще вчора паяли дрони, сьогодні били з турелей. Курсанти академій ішли поруч зі старими козаками, і ніхто не розрізняв, хто з них мав більше боїв за плечима.

Удар був важким і негарним.

Не клином — хвилею. Не строєм — натиском.

Те, що залишалося від орди, почало сипатися. Хтось намагався розвернутися, але впирався в тих, хто ще йшов уперед. Хтось падав під гусениці. Хтось кидав зброю й біг у воду, де тонув під вагою броні.

Остап бачив це з передової. Він ішов разом із тими, хто ще міг іти. Тримав напрям. Показував, куди рухатися, кого прикрити, де не ламати стрій. Його голос уже давно був хрипким, але його чули. Навіть там, де слова губилися в гуркоті бою, люди все одно розуміли його — без слів.

Сотня давно працювала як єдиний організм, відточений роками боїв.

Світ навколо наче рвався шматками. Вибухи глушили слух, і на мить усе ставало дивно тихим — ніби хтось накривав поле бою важкою ковдрою. Поруч хтось сміявся — коротко, різко, майже істерично. Інший боєць сидів на колінах і кричав, затискаючи руками криваву рану. Ще один, у повному шоку, намагався підтягнути до себе відрубану ногу, надіючись повернути її на місце. Хтось біг вперед, не озираючись. Хтось плакав. Хтось просто стояв серед цього пекла, дивлячись крізь дим, але вже нічого не бачив.

Десь у глибині поля бою Арахн продовжував різати те, що ще ворушилося. Його рухи стали повільнішими, але не менш точними. Він уже не відчував болю — тільки вагу. Кожен удар був важким, кожен крок — як крізь багно. Але він ішов.

Аякс спотикався. Упав. Піднявся не одразу. Хтось підхопив його під лікоть — і він не відкинув руку. Шаблі знову піднялися. Вони були важкі, як ніколи. Але він знав: поки тримає — живий не тільки він.

Дем’ян Верба, старий панцерник, був виснажений, обпалений і брудний. У пістолі вже давно скінчилися набої. Тепер він бився шаблею — важко, повільніше, ніж колись. Рука нила від кожного удару, пальці ковзали по руків’ю від поту й крові. Вік, утома, пил і гаряче повітря стискали груди так, що кожен подих доводилося виривати зусиллям.

Орк кинувся вперед, рикнувши. Верба зустрів його ударом із усього замаху — вклавши в той рух усе, що ще лишалося в змученому тілі. Клинок розсік грубу плоть, але інерція потягла й самого Дем’яна вперед. Нога підломилася, і він важко впав на коліно. За мить не втримався й завалився набік у пил.

Орк уже навис над ним.     

Лежачи, Верба рубанув знизу — коротко, по ногах, майже навмання. У цьому ударі вже не було сили молодості. Була тільки впертість людини, що б’ється доти, доки руки ще здатні тримати зброю.

Клинок урізався під коліно. Орк заревів і втратив опору, важко валячись уперед. Земля здригнулася від його падіння — і величезне тіло навалилося на Дем’яна.

Верба зціпив зуби. Майже не маючи сили, він підвів руку і коротко, без розмаху, всадив шаблю під ребра ворога. Рик обірвався. Тіло здригнулося й обм’якло.

Кілька секунд панцерник лежав під мертвою тушею, важко дихаючи. Потім, зібравши рештки сили, вперся плечем і зсунув орка з себе. Повільно, з натугою, він підвівся на ноги. Шабля в руці раптом стала важкою, мов кований лом.

І серед цього пекла рухалася Січ.

Повільно. Важко. Невідворотно.

Контратака не була швидкою перемогою. Вона була витісненням. Крок за кроком. Метр за метром. Орда відступала, залишаючи після себе тіла, уламки, зламані тотеми, які ніхто вже не піднімав.