Глава 34

Глава 34

Вибух «Чайки» ще довго жив у повітрі — не світлом і не вогнем, а відчуттям порожнечі, яке він залишив після себе. Здавалося, з реальності вирвали шмат і на його місці лишилася рана, що повільно затягувалася димом, кіптявою й криками.

Орки, які йшли першими, просто перестали існувати. Ті, що були трохи далі, впали, не розуміючи чому — їх збила хвиля, розірвала тиском, розкидала, як ляльок. Масивна жива маса, яка ще хвилину тому котилася вперед єдиним потоком, тепер спіткнулася об власні тіла.

Темп зламався.

Ритм бою розсипався.

І саме в цю тріщину козаки вдарили всією вагою того, що в них лишалося.

Поле перед Січчю більше не було суцільною лінією атаки. Воно стало рваним, нерівним, засіяним уламками, воронками, палаючими клаптями броні й м’яса. Орки ще були численні — їх усе ще було страшно багато — але тепер вони не йшли як орда. Вони бігли, зупинялися, шукали орієнтири, озиралися назад, наштовхувалися один на одного. Десь позаду ще хтось ревів, намагаючись зібрати їх докупи, але крик тонув у вибухах і паніці.

Орда більше не була тілом — вона розпалася на шматки.

Аякс увірвався в дим, як частина самого вибуху, що не встиг згаснути. Дві великі шаблі працювали важко й невблаганно. Він не метався і не поспішав — він ішов уперед крок за кроком, розтинаючи все, що опинялося в межах досяжності. Удар — і тіло падає. Другий — і ще одне. Орки намагалися брати його кількістю, але дим заважав, уламки ламали стрій, і кожен, хто виходив на нього окремо, жив лічені секунди. У цій м’ясорубці він не втрачав ритму. Світ навколо рвався, а він — ні.

Арахн не йшов напролом — він обтікав поле бою, ковзаючи між уламками, використовуючи кожен тіньовий проміжок. Там, де Аякс ламав лоб, Арахн заходив з боку, знизу, з тилу. Його удари були короткі, точні, майже непомітні для стороннього ока. Орки часто падали, навіть не зрозумівши, що їх убило. Іноді він зупинявся на мить — не для паузи, а щоб оцінити, де прорив небезпечніший, де козаки можуть загрузнути, і саме туди він спрямовував свій рух.

Десь ліворуч прорізався інший осередок бою. Там працював Волошин. Його загін ще хвилину тому тримав оборону біля зруйнованих укріплень МЦН, але після вибуху він повів людей уперед, не чекаючи наказу. Він воював жорстко, без прикрас, часто прикладом, а не словами. Його броня була вкрита подряпинами й сажею, шолом — закіптюжений, зі слідами ударів, але рухи чіткі, холодні. Він бачив, як орки ламаються, і знав — зараз не можна дати їм зібратися. Його люди били в ті самі місця знову й знову, перетворюючи хаос ворога на втечу.

 Праворуч тримався Бондар. Не красиво, не ефектно — вперто. Його рухи були повільнішими, ніж на початку бою, але точними. Він прикривав інших, закривав проломи, стояв там, де найменше хотілося стояти. Коли лінія починала ламатися — він просто робив крок туди. Коли хтось падав — ставав над ним. Це не було геройством. Це була робота.

І саме серед цієї роботи Остап побачив Яромира.

Ніхто не бачив, коли саме це сталося. Ще секунду тому він був у строю. А тепер — лежав. Просто лежав.

На спині. Без шолома. З відкритими очима.

Яромир дивився в небо Хортиці — те саме небо, яке бачив з дитинства, коли ще не було броні, не було війни, не було орків.

Очі не блимали.

І вже не блимнуть.

Навколо ще гриміло, кричало, палало. Люди бігли, падали, стріляли, різалися. А він лежав так спокійно — все це його більше не стосувалося.

Остап зупинився на одну-єдину мить. Не впав на коліна. Не сказав нічого. Просто вдихнув — і цей вдих обпік груди сильніше за дим. Потім він пішов далі.

Бо бій ще тривав.

Арахн робив свою справу холодно й точно. Його бластери давно стали мертвим тягарем — порожні, перегріті, з розплавленими контактами. Тепер він ішов у ближній. Лапи рухалися точно, без жодного зайвого жесту. Він не рубав навмання — він ламав. Кістки. Суглоби. Хребти. Його панцир був подряпаний, місцями тріснутий, але кожен рух лишався вивіреним. Втома не мала над ним влади. Машина смерті — але не бездушна. Кілька разів він прикривав інших, стаючи між ними й ударом, який міг бути фатальним.

Верба сидів на уламку бетонної плити, важко дихаючи — вже просто вичавлений боєм. Він стріляв із пістоля, повільно, економно, кожен постріл — як зважене рішення. Біля його ноги валялися порожні магазини від гвинтівки. Самої гвинтівки поруч не було — раніше він віддав її бійцю, чию зброю орк розрубав ударом сокири; у того ще були патрони. Верба витер механічне око брудною рукавицею і вперше за довгий час подумав, що, можливо, не доживе до ранку. Думка була спокійна. Робоча.

Маркус стояв, притулившись до уламка стіни МЦН. Його лук — трофейний, чужий за формою й логікою, — був тепер чорний від нагару. Він стріляв рідко. Бо сил майже не лишилось. Бо кожен рух тягнув біль у плечі. Але коли стріляв — стріла знаходила ціль. Він уже не рахував убитих. Лише намагався не впустити зброю з рук.

Аякс ішов попереду, як демон, що вирвався з пекла. Шаблі в його руках були наче продовження тіла. Він не гарчав, не кричав, не кидався. Просто працював. Там, де орк думав, що ще встигає — уже падала сталь. Там, де ворог намагався втекти — шабля різала сухожилля. Його шерсть була злипла від крові — чужої, своєї, змішаної з багнюкою. Він спотикався від утоми, раз упав на коліно, але підвівся знову. Бо він ще не закінчив.

Бачачи, що їх ламають, орки нарешті почали відступати. Це не виглядало як втеча в кіно. Це було брудно. Повільно. Панічно. Вони спотикалися, падали, штовхали одне одного, втрачали зброю. Поранених не рятували — їх просто затоптували. Козаки не гналися далеко — сил не було. Вони просто стояли, дивилися, як ворог відходить, і не вірили до кінця, що це відбувається насправді.

Цей момент був переломним. Хвиля хаосу й розпаду, що накрила орду, дала козакам найкращу можливість для контратаки. Рух і ритм ворога порушено, маса втратила впевненість, а козаки відчули — зараз саме час бити. Це була мить, коли все могло змінитися.