Глава 33

Глава 33

Орда була всюди.

Вона не йшла лавою — вона накочувалася, як жива хвиля, темна, ревуча, зліплена з м’яса, броні й бездумної, тваринної люті. Орки лізли один по одному, падали, підіймалися, знову лізли, і здавалося, що сама поверхня острова рухається разом із ними. Там, де ще недавно були під’їзні шляхи Січі, доки, склади, ангари МЦН, тепер лежали руїни, що палали. Метал був викручений, як після вибуху зсередини, комунікаційні вежі зламані, мов кістки, а над усім цим стояв низький гул — суміш пострілів, вибухів і безперервного реву.

«Чайка» врізалася у цю масу без вагань.

Вона не гальмувала. Не шукала траєкторію. Просто йшла вперед, прорізаючи орду, втискуючи її в землю, розкидаючи тіла, розламуючи хребти наступу. Орки били по корпусу, чіплялися, намагалися дертись угору, але їх зривало, ламало, розмазувало об броню. Корабель ішов, як клинок, і кожен метр цього руху коштував ворогу десятків життів.

Рампа впала різко.

Першим із неї вилетів Аякс.

Він не стрибнув — він увірвався. Приземлився важко, майже одразу вдаривши шаблями по дузі, розсікаючи найближчих орків так, немов вони були з глини. Дві великі шаблі працювали без паузи, без зайвих рухів, з тваринною точністю. Аякс не зупинявся ні на мить. Він ішов уперед, у саму гущавину, і кожен його крок був викликом.

Він не кричав.

Він гарчав — глухо, низько, і цей звук був страшніший за будь-який бойовий клич. Орки кидалися на нього з усіх боків, але шаблі вже були там. Рубали по ногах, по шиях, по тулубах. Кров летіла вбік, осідала на броні, на землі, на шерсті. Він не стримував хвилю — він розривав її зсередини.

Поруч, трохи позаду, рухався Арахн.

Він не поспішав. Бачив поле бою не так, як інші. Його рухи були холодні, розраховані. Чотири лапи тримали його низько над землею, ще чотири працювали зі зброєю, відтинаючи фланги, добиваючи тих, кого шаблі Аякса лише збили з ніг.

За ними з рампи рвонули інші — не знижуючи темпу. Стрибали просто в удар, поки машина ще проштовхувалася вперед. Їх кидало інерцією в гущу — в дим, у крики, у ближню різанину.

Хтось гепався важко й перекочувався через уламки, хтось врізався плечем у броню ворога разом із металевим сміттям, хтось падав на коліно — і вже знизу вгору йшов різкий удар. Ніхто не шукав рівноваги довше секунди. Земля не була точкою приземлення — вона була лише короткою фазою перед атакою.

Вони не сходили з борту — вони вривалися разом із тараном.
Корабель ще продавлював масу, а його люди вже розширювали пролом, рвали простір навколо, не даючи ворогу зібратися.

Верба з’явився з правого боку, важкий, мов рухома стіна.

Його механічне око постійно рухалося, фіксуючи загрози, антени тремтіли від перевантаження. Він вів вогонь не по орді загалом — він зрізав вузли, місця, де ворог міг прорватися або обійти. Його постріли були короткі, злі, точні. Він тримав позицію, тримав тил, тримав шлях відступу — навіть якщо ніхто не збирався відступати.

Маркус зайняв рубіж на уламках зруйнованої платформи.

У його руках був лук — той самий, знайдений раніше. Чужий. Тихий. Стріли з нього не свистіли й не світилися. Вони просто зникали з поля зору — і через мить орк падав, ніби його щось вимкнуло зсередини. Маркус стріляв повільно. Вибираючи. Його постріли не були частиною хаосу — вони були вироком.

Остап був серед усіх.

Хорунжий не вів. Не керував. Він був там, де важче за все. Там, де орда намагалася продавити. Там, де падали. Там, де треба було встати поруч і витримати ще кілька секунд.

За його спиною, прикріплена до броні, трималася хоругва — і кожен козак, що її бачив, набирався снаги, а ворог — страху.

Він стріляв, бив, тягнув поранених, міняв позицію, знову стріляв. У голові не було гучних думок — тільки відчуття бою, його ритму, його тиску.

І він бачив, як зникають поділи.

Червоні. Зелені. Золоті. Вони більше не існували окремо.

Вони билися разом, прикривали один одного, падали і піднімалися разом. Це була єдина команда. Не за кольором. За вибором.

Команда помсти. Команда честі.

Навколо ревіла орда. Під ногами горів острів. Але вони стояли.

І «Чайка» все ще йшла вперед, розрізаючи ворога, не зупиняючись, не питаючи дозволу в смерті.

Орда не закінчувалася.

Здавалося, що кожен убитий лише звільняв місце для двох нових. Вони лізли з води, з уламків, з-під зруйнованих платформ, з тіней між палаючими конструкціями. Деякі були в примітивній броні, деякі — голі по пояс, з грубими шрамами, клеймами й кривими символами, вирізаними просто по шкірі.

Усі — однаково злі, однаково вперті, однаково певні, що маса переможе.

Січ трималася.

Залишки МЦН, палали яскраво й рівно, як величезний смолоскип. Ангари були розбиті, доки — затоплені, але оборонні точки ще працювали. Між уламками билися не лише козаки. Інженери — з карабінами, зварювальними різцями, навіть з імпровізованою зброєю — тримали вузькі проходи. Юнаки з академій, ще вчора напівдіти, сьогодні стріляли, перезаряджали, підхоплювали своїх, закушуючи губи до крові, але не відступали.

Вони знали, за що стоять.

Чуб був там, де Січ трималася тонше за все.

Він ішов не попереду і не позаду — всередині бою. Його постать була впізнавана навіть у диму й вогні: рівна постава, впевнені рухи, відсутність метушні. Він не кричав наказів щосекунди. Він з’являвся — і цього було досить. Козаки підтягувалися до нього інстинктивно. Сотник був для них точкою тяжіння.

Поруч із ним билися осавули.

Волошин тримав лівий сектор, зібравши навколо себе тих, хто ще міг стояти. Його команда вже давно втратила свої кольори — броня була закопчена, знаки здерті, але рухалися вони злагоджено, як одна істота. Волошин бився мовчки, короткими серіями, прикриваючи інших, не рахуючи патронів, бо рахувати вже не було сенсу.