Глава 32

Глава 32

Простір перед ними не відкрився — він ударив.

Січ виринула з хаосу різко, без попередження — не як фортеця, а як вузол бою, що вперто не давав себе розірвати.

Світло рвалося, тіні ламалися, реальність хиталася на межі зриву.

Вона стояла серед океану й вогню, серед уламків і спалахів, тримаючись там, де інші вже давно б зникли. Навколо кипіла вода, розірвана орбітальними ударами. Вогонь ковзав по хвилях, уламки входили в атмосферу, лишаючи за собою палаючі шрами.

І серед цього океану — Хортиця.

Острів, який завжди здавався Остапу міцним і спокійним, зараз виглядав так, наче його шматували з усіх боків. Лінія берегів була вкрита димом. Ліси горіли осередками, не суцільною пожежею, а рваними ранами — там, де впали снаряди, там, де прорвалися десантні капсули. Над островом висів темний купол диму, крізь який пробивалися спалахи — артилерія Січі ще працювала.

Але найстрашніше було не це.

Між океаном і берегом, між зруйнованими платформами та внутрішніми укріпленнями рухалася маса.

Орда.

Не колони. Не штурмові групи. А жива, ревуча, безформна хвиля.

Орки лізли з усього, що ще могло летіти, плисти або падати.

Із розбитих десантних барж. Із пробитих штурмових кораблів, що ще диміли. Із важких транспортних кораблів, які зависли над берегом і горіли, повільно осідаючи. Із капсул, які врізалися в берег і розкривалися просто під вогнем. Дехто просто стрибав у воду й плив, хапаючись за уламки, за тіла, за все, що тримало на поверхні. Їх було занадто багато. Настільки, що індивідуальні фігури губилися — це була не армія, а стихія.

Остап відчув, як у грудях щось стислося.

Це не був штурм. Це була спроба затоптати.

— Боже… — хтось прошепотів у відсіку.

МЦН було видно одразу.

Те, що колись було Міжгалактичним Центром Найму — символом того, що Січ має вагу в цьому Всесвіті, — тепер лежало в руїнах. Купол був пробитий у кількох місцях. Центральна вежа — та сама, з якої колись ішов зв’язок у всі відомі системи, — була переламана навпіл. Верхні секції валялися навколо, ще диміли.

Саме тому зв’язку не було.

Саме тому вони летіли всліпу.

Але Січ билася.

Це було видно одразу.

З укріплень били гармати. Сучасні батареї ще тримали дальні рубежі — автоматизовані, з точним наведенням, вони вибивали цілі далеко за лінією берега. Частина вже диміла або мовчала. На звільнені позиції ставали старі установки — модернізовані, латано-перелатані, але справні. І вони били. Повільніше, не так гостро, але вперто — мов ветеран поруч із молодими: рухи вже важчі, реакція повільніша, але кожен постріл — на своєму місці, і він тримає лінію так само, як колись тримав її на полі бою, роками відточуючи стійкість і терпіння.

Над островом кружляли дрони, багато з них — з обгорілими корпусами, з пошкодженими стабілізаторами, але вони ще трималися в повітрі, врізалися в орків, вибухали разом із ними.

На берегах, між бетонними надбудовами й деревами, спалахували короткі черги.

Остап розгледів постаті в броні — козаки. Вони тримали лінію не рівно, не красиво, а вперто. Там, де проривалося — відступали на кілька метрів, закріплювалися знову. Там, де валилося все — стояли до кінця.

І не тільки вони.

Між ними рухалися люди без повної броні. Інженери — по них було видно одразу: інші шоломи, інші рухи. Вони тягнули боєкомплекти, ставили турелі, стріляли з того, що мали. Медики працювали просто під вогнем, не відтягуючи поранених далеко — не було куди.

Остап побачив і те, від чого всередині стало холодно.

Юнаки.

Курсанти академій.

Ті, кого ще вчора ганяли на полігонах. Ті, хто мав учитися, а не вмирати. Вони стояли поруч із ветеранами, тримали зброю занадто напружено, стріляли короткими чергами, як їх учили. Хтось падав — і на його місце ставав інший. Без крику. Без істерики.

Просто ставали.

— Полковник встиг… — глухо сказав хтось.

Остап кивнув сам собі.

Так.

Встиг.

Не вчасно. Не повністю.

Але встиг зробити головне — підняти всіх.

Якщо тут билися інженери й курсанти — значить, іншого вибору вже не було.

І водночас — значить, Січ ще жива.

«Чайка» йшла низько. Занадто низько для такого пекла. Корабель тремтів від близьких вибухів, від уламків, що били по корпусу. Попереду — жива маса ворога, яка сунула до внутрішніх укріплень.

І тоді Остап зрозумів: класичної висадки не буде.

Він розвернувся — і знайшов Юлісу поглядом.

Вона стояла, тримаючись за поручень, бліда, але зібрана. В очах — не паніка. Усвідомлення.

Остап підійшов до неї швидко.

— Тримайся осторонь, — сказав він тихо, але твердо. — Не лізь під кулі. Якщо буде можливість — іди з медиками або в укриття.

— Я не тікатиму, — відповіла вона одразу.

— Я знаю, — кивнув він. — Але пообіцяй, що берегтимеш себе. Не для мене. Для правди.

Вона мовчки кивнула.

Остап затримав погляд на мить — і пішов далі.

Попереду Чуб уже пробирався до кабіни.

Пілот сидів, втиснувшись у крісло, весь у ременях і світлі приладів. Молодий, але не зелений. Обличчя втомлене, з темними колами під очима. На нашивці — ім’я: Гнат Рудий.

Чуб сперся рукою об раму.

— Гнате, — сказав він спокійно. — Скільки ще витримає «Чайка»?

Пілот не озирнувся одразу. Дивився на екран, де червоним кипіло все.

— Двигуни гріються, — відповів він нарешті. — Корпус тримає. Якщо коротко… надовго не вистачить, але ще повоюємо.

Чуб кивнув.

— Пам’ятаєш нещодавній хід зі спідером на Огарі? — спитав сотник спокійно. — Для тарану вистачить?

Гнат нарешті обернувся. Подивився прямо.

— Так, пане сотнику. Якщо в лоб — то так.

Осавули підійшли ближче. Ніхто не заперечив. Ніхто не здригнувся.

Чуб повільно випростався.

— Значить, роздавимо їх, — сказав він. — Не дамо їм задавити наших.